Про сколівщину | | Друк | |
Статті - Про сколівщину |
Сколівщина — унікальний не тільки за своїм дивовижно привабливим ландшафтом у величезному масиві Українських Карпат край, але й за своєрідністю місцевої народно-традиційної культури, побуту, мистецтва. Тут народились і працювали, жили і досліджували, сприймали її душею і серцем багато відомих осіб українського письменства, малярства, науки, освіти. Залюбки приїжджали високі іноземні гості. Бойківщина охоплює значну територію центральної частини Карпат обабіч їх схилів. За сучасним, адміністративним поділом України до неї входить ряд районів Львівської (Турківський, Старо-Самбірський, Сколівський, частина Дрогобицького і Самбірського), Закарпатської (Межигірський, Воловецький, частина Свалявського і Великоберезнянського), Івано-Франківської (частина Волинського та Рожнятівського) областей. Карта розселення бойків Політична розмежованість етнічної території буквально з часу розпаду Київської держави не змогла стримати чи змінити усталене русло українського етнокультурного розвитку, а в цьому гірському регіоні ще й особливостей окремих явищ набутої традиційної, побутової культури етнографічної групи українського народу — бойків. Українське населення на південних закарпатських схилах Карпат потрапило у залежність угорського панування, а північних — польського. Фактично етнографічна Бойківщина була розділена навпіл між двома окупаційними державами. Але сила предковічних генетичних засад нездоланна. З покоління в покоління переходила, як плин ріки, праукраїнська основа буття. Подиву гідне те, що обабіч карпатських схилів на прабатьківському ґрунті виникали аналогічні традиційні явища: народні зодчі зводили зовсім подібні церкви, житлові й господарські будівлі тощо; жінки прикрашали свій одяг однотипною вишивкою, а господарські навики не мали між собою різниці. Національний одяг бойків Яскраво й аргументовано підкреслив етнокультурну єдність українського народу на всьому етнічному просторі, у тому числі й у гірській частині, відомий вчений і громадський діяч XIX ст. Яків Головацький. Він із захопленням неспокійного дослідника, що пізнав щось нове, констатував: «Підгіряни і верховинці становлять продовження того самого українського народу, котрий заселяє всю Галичину, тільки географічне положення й кліматичні умови наклали на них свій відбиток». Польський письменник і етнограф І.Червінський виводив назву із вдачі бойків, — спокійних, впертих, а навіть глузливо вважаючи їх незграбними і лінивими, прирівнюючи до волів. Адже у польській мові «віл» звучить як «бояк», чи у румунській «бої». П.Шафарик намагався переконати своїх опонентів у тому, що назва походить від російських слів «бойкий», «боек», що мало характеризувати бойків як відважних, сміливих, безстрашних, хоробрих тощо. Проте О.Лотебня в основу назви бойків поклав протилежну рису характеру — боятися. Ціла група відомих вчених, громадських діячів — І.Багилевич, Я.Головацький, С.Партицький зійшлися на думці, що бойки не хто інший, як кельтське плем'я бойів, яке у VI ст. до н.е. — І ст. н.е. було розселене на сучасній території Австрії, Чехії, Німеччини і в той час перемістилося у Карпати. Та невдовзі один з авторів цієї версії І.Вагилевич сам від неї відмовився. Найбільш підтриманим і водночас обґрунтованим виявилося припущення І.Верхратського, яке базувалося на етнографічно-лінгвістичній основі, тобто беручи до уваги часте виявлення в говірці частки «бойє», що означало здогад чи ствердження. Нещодавно сучасний український вчений М.Худаш запропонував ще одне цікаве доведення у походженні назви бойки, виходячи від прізвища Бойко, імені Бой, що зустрічаються у давніх писемних актах, а також як праслов'янські імена з префіксом бой — Бойслав, Боймир. Степан Павлюк, |