Бойківщина – це територія центральних Українських Карпат, яка охоплює Сколівський район та частково або повністю суміжні з ним райони (Турківський, Рожнятівський, Долинський, Стрийський, Дрогобицький, Самбірський, Старосамбірський, Великоберезівський, Воловецький і Міжгірський ). Цю територію заселяє етнографічна група – бойки. В основному бойки проживали у гірських районах середніх Лісових Карпат. У верхів'ї річки Стривігор значна частина етнографічної Бойківщини тепер належить до території Польщі. Бойківщина межує з Гуцульщиною та Лемківщиною. З Гуцульщиною Бойківщина межує по межиріччі Лімниці і Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви у Закарпатті.
З Лемківщиною кордон Бойківщини проходить по верхів'ях Сяну та Ужа.
Північна межа Бойківщини проходить карпатським передгір'ям. Південною межею є Полонинський хребет на Закарпатті.

Назва бойки вперше в історичних документах згадується в XVII—XVIII ст. Бойківські села згадуються в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. Ці села знаходяться між горами в долинах рік та розміщенні одне поблизу одного. В XIII ст. український письменник І. Франко в історичній повісті «Захар Беркут» добре описав бойківщину, а саме село Тухлю і Тухольщину на Сколівщині.

Згідно з гіпотезою українського вченого І. Верхратського назва «бойки» походить від часто вживаного в бойківських говірках діалектного слова бойе (боййе, боййечко) у значенні вигуку ага, їй-богу, прислівника справді.
Але сучасний дослідник М. Худаш вважає, що назва походить від антропоніма Бойко.

Бойки, як і більшість етнографічних груп на території України, займались скотарством, лісовим та сільським господарством. Для зберігання сіна та соломи бойки використовували спеціальну конструкцію, яка називається оборіг. Оборіг – це така конструкція, яка складається кількаметрових вертикальних стовпців, між якими заготовлюється сіно або солома. Зверху оборіг накривається рухомим дахом із кори, соломи чи драниць (спеціальних дощечок для покриття дахів). Обороги використовуються бойками і в наш час.
Відомо, що здавна бойки займались землеробством. При цьому під ріллю вони освоювали не тільки долини, а й гірські схили та лісові масиви. Етнографами зафіксовано, що для земельних ділянок вирубувались ліси та чагарники з подальшим їх спалюванням, викорчовуванням пнів, скопуванням мотикою та обробкою орними знаряддями. На території Карпат ґрунти є малородючими, тому тут склався своєрідний асортимент вирощуваних культур і своя агротехніка, які характерні для різних кліматичних режимів різних висотних зон. Переважно бойки вирощували жито, овес, картоплю та інші культури.

У тваринництві поширеною була велика рогата худоба, серед якої популярними були воли, які використовувались для перевезення вантажів та обробітку ґрунту.

На Бойківщині поширеними були такі ремесла, яка лісорубство, теслярство, гончарство, бондарство, ткацтво і кушнірство. Деревину бойки сплавляли по річках. З деревини будувались хати та господарські будівлі, вироблялись з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння, посуд та ін.

Слід виділити дерев’яні церкви, які були справжніми шедеврами дерев'яної архітектури. Деякі церкви збереглись до нашого часу. Прикладом такої церкви є дерев’яна церква Св. Пантелеймона у місті Сколе.

Традиційний бойківський народний одяг був простим. Він мав не складну форму та крій. Свій одяг бойки шили з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Колористика одягу, його прикраси й орнаментація були відносно бідніші й простіші, ніж на Гуцульщині.

У звичаях та обрядах бойків простежуються нашарування різних епох і уявлень, передусім тісний зв'язок з житейськими справами людини. Поширеними є колядки, весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопоетичні твори, які пов'язані змістом з місцевими історичними, побутовими подіями.

Серед декоративного мистецтва на Бойківщині поширені вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок.

Дослідженням етнографії Бойківщини займались багато учених та етнографів, таких як І. Вагилевич, І. Франко, М. Зубрицький, В. Охримович, І. Свєнціцький та ін.

У місті Львові у «Музеї етнографії та художнього промислу АН України» і «Львівському музеї народної архітектури і побуту» зібрані цінні колекції етнографічних матеріалів та зразки народного будівництва Бойківщини.

У підготовці матеріалу використовувались путівник "Праліси в центрі Європи" та навчальний посібник "Етнографія України" (С. А. Макарчук)
https://skole.com.ua