Учасник цього бою сотник Дмитро Вітовський описує ці події так:

«Дим із наших і московських шрапнелів оповив гору мов мрякою. Зносився над нею мов над вулканом. Щохвилі прошибали той дим блискавиці, - то тріскали все нові шрапнелі. Не поодиноко, а так яг пащі цілих батарей плювали ними по чотири, по шість, по десять. А їм відповідала гора стовпами землі. В стопах тої маси були столітні потрощені на тріски смереки, від мільйонів літ нерухоме каміння, а між ними людські руки, голови, ноги... людське м’ясо. Робота наших і московських гранатів, розпис наших мерзерів і московських "дурних Іванів". Без віддиху тарахкотіли по обох сторонах малинові кріси, глухо при землі гуділи раз по раз вибухи ручних гранатів. Здавалося гора жиє, рухається, віддихає - а то з кожним її віддихом пропадало життя десяток людей. Так минала година за годиною. Це був третій пам’ятний день Московського наступу на Маківку. Змагались дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму – а друга відповіла: за всяку ціну не віддам.

Цілий перший курінь і сотні Мельника та Будзиновсько з 2-го куреня були там на горі. Моя сотня й сотня Левицького була ще з Грабівці з резерві. Свіжа московська батарея установилась за горою Клива, почала нагально бомбардувати село Грабовець. Її ціль - не допустити резерви на Маківку.

Перед хатою, де містилася курінна управа, гримнув гранат, а другий ще ближче, перед порогом. А в хаті стоси запасної амуніції - скрині ручних гранат, набоїв. Над хатою тріснув шрапнель. Ветерани й рекрути слухають в окопах коло хати, як Маківка вогнем горить, стовпами землі віддихає, івка вогнем горить, стовпами землі віддихає, як зверження вулкану.

При телефоні зібрались чергові. А телефон говорить: Москалі кинули свіжий батальйон, наші на правім крилі відступають, "Держатись"! – відповідає бригада. На праве крило піде зараз Берта". І знову хвилі страшного видихання. Всі в резерві впялили очі в самий шпиль гори, на праве крило. Там стріли наших чимраз інші, слабші. Понад горою Менчіл, понад хмарами, щось страшно завило. Чим раз ближче, нижче і нагло цілий шпиль Маківки піднявся. Страшний, гук земля дрожить - то "Берта" помагає. Влучно - йде телефоном знов пальба і знов тріскіт крісів, ексильозії ручних гранат - блискавиці й дим шрапнелів. Нагло той, що держав телефон зблід. “Що сталося ”? - гарячкове нервове питання. - "Нашим недостає вже муніції доносить Маківка". Той, що не був у битві не зрозуміє, що ті слова значать. Ні одчайдушна відвага, ні холоднокровність, - ні що не поможе тоді як забракне муніції. Це страшне, віддати ворогові без стрілу те, що можна б удержати - як би була муніція. А москаль най бомбардує село: одиноку дорогу, що веде на Маківку, почав орати гранатами, сіяти шрапнелями.

“Зараз достати 15 пачок муніції на позицію !” це телефонний наказ бригади. Доставити - але як? Одинока дорога недоступна на ній вже що крок, то яма від гранату. Як занести? А наші стріли чимраз рідші, чимраз слабші. Товариші! Нам уже забракло амуніції. Мусять відступати. Муніцію можна доставати тільки цією дорогою, що москаль б'є в неї гранатами. Хто голоситься добровільно, щоб завести товаришам муніцію, щоб удержати Маківку? Я, Я, Я! ...Пішло їх тридцять молоденьких гуцулів рекрутів.

Спокійно, мов би розриви московських гармат не для них були призначені – понесли той дорогоцінний скарб. Та він запримітив їх. Зрозумів, що вже майже повна перемога може висковзнути йому з рук. Як гурток сірих постатей із тими зелено-білими пачками зайде на гору. Зрозумів, що там уже бракує... Не одну, але три батареї спрямував на дорогу. Живими їх не пустять. Заклекотіло в повітрі, дороги вже не було видно. Хіба по стовпах закинутої землі можна було догадатися, що туди веде дорога...»

Стрільці здержали Маківку. Відбили десять разів сильнішого ворога. Гордо відповідає кожний: "Я був на Маківці! Але якби наші рекрути не доставили нам муніцію, не знаю щоб сталося”.

А другий учасник і герой цього бою підхорунжий Кліан Соколовський також описує цей бій у своєму щоденнику:

«01.051915 року. Найгіршим днем буз день – 01.05.1915р. Москалі почали перед тим приступ на наше праве крило дещо нижче від попереднього дня. Воно було найслабше. Непомітно підповзли під дроти і почали стріляти дум - дум кулями та кидати ручними гранатами на наші рови. А коли і їх скоростріл почав лопотіти - наше військо подалося. Того тільки ждали москалі, вдерлися на наші становища, витягнули там свій скоростріл і відперли знову наших в долину. Страшна стрілянина.

Москалі за хвилю могли зайняти цілу Маківку. Послано курінь Коссака і сотню Мельника - та годі гаки було здержатись. Не видержали ворожого вогню. Критична хвиля. Неспокій на лицях командирів, а, телефони рятунку ополченців розривали душу. Вони ж сиділи там три місяці, зросили її своєю кров'ю, а тепер мали б її утратити? Ніколи!

Стрільці наперли втретє і при помочі скоростріла зайняли наші становища. Москалі відступили з великими втратами. Стрільці бігали як леви і жадали постійно муніції.

Немалу послугу принесла наша артилерія. Вже на початку лютого 1915 року під час боїв за гору Явірник австрійське командування вжило вперше важких 30,5 мм. Гармат /Морзерів/ кілька таких стрілів було доволі, щоб москалям відібрати охоту спротиву. Взагалі морзери віддали союзним арміям велику прислугу на всіх фронтах в т. ч. і в боях за Маківку.

Забезпечення артилерійськими боєприпасами з 1915 року в союзних арміях було поліпшено, особливо це відчувалось в важкій артилерії, де союзники мали значну перевагу над Російською. Їх артилерія мала всього по — чотири снаряди на гармату, союзники по її на легку і по 600 на важку. Зате кількісна перевага була і залишилась на російській стороні. Повсякчасно шліфував свою майстерність винятково здібний артилерист УСС чотар Н. Боєводка, який надзвичайно майстерно керував артилерійським вогнем гарматних батарей., зривав наступальні операції російських військ, часто в двобої із російською артилерією знищував їх позиції і гармати, як приміром на Погари, Клаві.

Виняткова заслуга успішних боїв у Карпатах в зимовий період 1914-1915р.р. належить польовій артилерії середнього калібру, котра завжди піддержувала атаки УСС в надзвичайно важких умовах зимової компанії. Особливо популярною, навіть легендарною була надважка гармата "Берта" в корпусі Гофмана.

Москалі поновили наступ ще й на другий день - 2 травня, але ці спроби були вже дуже нерішучі, бо москалі знали, що доки стрільці на Маківці, то ніяка сила Маківки не здобуде. Та вже за два дні стрільці зійшли з Маківки в запас на відпочинок, а на їх місця на Маківку прийшли мадяри. З цього скористалися москалі та й знову наступали на Маківку, проломили позиції мадярських частин тай зайняли цілу гору. Через день у бою під Плівкою курінь отамана Коссака відповів успішною операцією, у ході якої захопив більше тисячі полонених, серед яких було чимало козаків каледівської дивізії. Тепер Маківка для них не мала того значіння, що кілька днів тому. Прорив німецько-австрійської армії під Горлицями й Гарновим тай переможний похід цих армій на схід, змусили москалів відступити з Карпат. Та за Маковецькі бої австрійська команда склала УСС особливе признання».

2-го травня команда 55-ї дивізії в денному приказі висловила УСС між іншим таке признання:

"Від ряду днів намагається ворог вибити пролом у наших становищах. Як перед тим його напади звернені були на Татарівку, так тепер видав він клич "Маківка!". У дводенних боях вдалося добути частину становищ нашого відділу, що боровся по геройську. Аж тут, у найгрізніший хвилині появились Українці. Вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих діл та золотий лавровий листок в історії їхнього народу .

Боротьба була важка і вимагала жертв.

Тим, що залишились живими, висловлюємо нашу щиру подяку. І наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови. Тим, що не можуть вже радіти перемогою, присвячуємо на вічну пам'ять цю згадку...»

З нагоди подвигу на Маківці прислала свій привіт Українським Січовим Стрільцям Загальна Українська Рада та Українська Боєва Управа.

В ньому тодішня репрезентація українського народу витала УСС такими словами:

«...Ви, що з вибухом війни стали на перший поклик у рядах Українських Січових Стрільців, що від самого початку перенесли стільки труду й тяжких хвилин та пережили стільки прикрих недостач та розчарувань, а проте не впали на дусі, не стратили запалу для святої Справи і не знизили малого прапору, ви заслужили собі на правдивий подив і щиру вдячність сучасних і грядущих поколінь. Ви дали доказ, що український нарід не зрікся своїх прав до самостійного життя та що він має волю і силу вибороти ті права кров'ю і залізом. Ви доказали, що довголітня неволя не знизила українського народу до ряду покірних рабів, бо він видав вас борців за волю.  Тому Загальна Українська Рада щиро поздоровляє вас з Вашими блискучими успіхами та шле вам сердечний вислів признання і вдяки. Ще не вмерла Україна! Побіда на Маківці перетріває не літа і десятки літ, а століття. Вона блестітиме в історії сонцем воєнної слави. Нехай воля сприяє на дальше Вашій непобідній зброї, а про поляглих героїв нехай живе вічно в цілім народі вдячна, щира пам'ять.»