Вогонь першої світової війни спалахнув у час, коли Галичина, в т.ч. і Сколівщина, на кожній ланці свого національно-суспільного життя зробила великий поступ. Розвинулась українська преса, народне шкільництво, зорганізовано тисячі читалень, кооператив, сільськогосподарських гуртків. Зміцнювались політичні, економічні культурні та соціальні структури українського народу, зростали чисельні національно-свідомі українські кадри набували досвід, формувались національні провідники діячі. До всього цього дійшли галицькі українці без чуже допомоги і лише завдяки своїй праці та витривалості. До пробудження мас причинились великою мірою і українські політичні партії, що в боротьбі з ворожими течіями зокрема з москвофільством, сформували політичний світогляд народу.

Не на порожньому місці, не випадково, а на цьому суспільно-політичного життя Галичини створюється легіон Українських січових стрільців — першого регулярного військового формування нашого народу за останні кількосот літ, явище закономірне, підготовлене всім розвитком Галичини.

Створення легіону УСС не залишило байдужим свідо му молодь Сколівщини. У серпні 1914 р. до січового стрілецтва зголосилось 14 чол., про що свідчить альбом «Українські січові стрільці», виданий у Львові двома випусками в 1934-1935 рр. Крім фотографій, джерельних матеріалів, там вміщений поіменний список легіону УСС станом на 1 серпня 1916 р. по сотнях, по Сколівському повіту.

Разом з тим, в австрійську армію було мобілізовано зі Сколівшини сотні чоловіків молодого і середнього віку. Немало з них загинуло на Східному, а ще більше на Італійському фронтах.

Ми не будемо докладно зупинятися на бойовому шляху УСС, зокрема боях у Карпатах. Скажемо лише декілька слів про бої УСС на території Сколівщини.

При просуванні російських військ до підніжжя Карпат восени 1914 р. австрійське командування кинуло Українських Січових Стрільців на захист карпатських перевалів, частина яких знаходилася на Сколівщині. У кінці жовтня УСС отримують славу на горі Комарницьке біля Синьовидного Верхнього, яку здобувають і три дні утримують сотні В.Дідушка і Г.Р.Дудинського. Згодом, коли австрійські частини віддають цю гору російським військам, 3 листопада сміливою атакою відбивають її знову. У боях під самим Синьовидним була сотня Горука.

28 жовтня сотня Т.Сроковського здобуває в кривавому бою московські окопи на горі Ключ. У цьому бою загинуло 13 стрільців, 14 було поранено, в т.ч. сот. Строковського, який помер від ран весною 1915 року.

Бої на горі Ключ і під Синьовидним відбувалися одночасно. Метою австрійського командування було не дати російським військам оточити в синьовидській котловині 55-ту дивізію австро-угорської армії, яка в ці дні знаходилась у Синьовидному та його околицях. Ці бої дали змогу командуванню дивізії організовано відступити на лінію Плав'є — Тухолька — Аннаберг — Філіціенталь.

У німецьких колоніях та Аннаберзі (тепер с. Нагірне) та Філіціенталі зібралось шість стрілецьких сотень з дев'яти. Знову вирушили в тил ворога стрілецькі стежі (розвідники. — Ред.). На початку листопада сотня Д. Витовського разом з панцирним поїздом утримувала залізничний відтинок Гребенів-Тухля, проявивши при цьому мужність і відвагу. У кінці листопада фронт стабілізувався по лінії Бескидів. В той час за наказом командування 55-ї дивізії були спалені села Климець, Жупане й Вижлів. Спалені були без жодної необхідності. Це був нелюдський і з тактичного погляду непотрібний «подвиг» австрійського командування.

Настала холодна зима 1914-1915 років. Сильні морози і глибокі (півтора-двометрові) сніги затруднили ведення бойових дій. Стрільці несли нелегку службу, проникаючи в тил ворога, що було для австрійського командування великою послугою. Грудень 1914 р. і першу половину січня 1915-го стрільці перебували на постої в закарпатських селах Вербяжі і Латірці, але бойова служба була важкою. Погано одягнуті стрільці і старшини, що майже безперервно перебували на гірських вершинах, постійно мерзли. Так, під час чотирьохденного бою в районі Славська 89 чоловік з куреня С.Горука відморозили ноги і були відправлені до шпиталю.

На початку січня почався наступ австрійських військ. Стрільці знову опинилися на рідній землі. В стужу і непогоду йшли вони відвойовувати свої міста і села. Вони визволили Жупанє, Вижлів, Лавочне, Тернавку, в кінці лютого вибили противника зі Славська, а на початку березня вели успішні бої біля сіл Грабівців та Головецька.

У Славську сформувався перший відділ стрілецької кінноти під командуванням хорунжого Р.Камінського. Стрілецька кіннота в гірських умовах показала себе з найкращого боку. У другій половині зими, після важких боїв і випробувань, УСС перейшли на постій у села Славсько, Рожанку, Грабівці, Головецьке.

Весь березень і квітень стрільці виконували різноманітну бойову службу (стежі, сутички, бої тощо). Карпатські бої були для УСС школою змужніння, згуртування, де першим іспитом стали бої на Маківці.

Вибиваючи ворога, на початку березня 1915 р. стрілецькі сотні куреня С.Шухевича зайняли позиції на г. Маківці. Хоч в околицях Маківки і Кливи протягом березня-квітня бої відбувались з перемінним успіхом, вирішальними були бої з 29 квітня по 2 травня 1915 р., коли російське командування кинуло великі сили для здобуття Маківки, що дало б їм можливість дібратись до німецьких позицій на верху Острий, який німці здобули 24 квітня, і це відкрило б їм дорогу в долину Оряви. Здобувши Маківку, російські війська могли дістатись до німців з боку с. Рикова.

Для УСС в боях на Маківці було 42 убитих, 76 поранених і 35 полонених. Геройська несхитна постава, з якою стрільці відбивали ворожі наступи, й сильне бажання перемоги, з якими стрільці сотні Бушкованого, Дудинського, Мельника, Московського, Левицького, Семенюка, Вітовського кидалися на московські лави, залишились найкращим свідченням бойової вартості легіону. Під супровід могутньої симфонії битви січове стрілецтво закінчувало писати першу сторінку своєї історії та визвольних змагань нації.

У цьому бою вславились четарі Мельник, Гнатевич, Коротницький, Яримович, Свідерський, хорунжі Яремкевич, Коберський, хорунжа Степанівна, десятник Радович, стрільці Саджениця, Петрів, Кривий, брати Зітинюки та багато інших.

Вісім місяців провоювали УСС в Карпатах, вісім місяців стійко та по-геройськи боролись проти московського окупанта, і недаремний був їх труд, бо прийшла хвилина визволення галицької землі. Наступ австро-німецької армії під Горлицею і Тарновом на початку травня примусив російські війська відступити і залишити не тільки Карпати, а й більшу частину Галичини. Разом з наступаючими австро-німецькими військами йшов вкритий славою легіон УСС, який з радістю зустрічали земляки: через Тухлю, Сколе, Кам'янку, Тисів на Болехів, урочисто поховавши полеглих друзів на Маківці. По сьогоднішній день не заростає стежка до могил героїв. Навіть в найгірші часи більшовицької окупації там невідомі сміливці покладали вінки і вивішували синьо-жовті прапори. Щорічно вшановує народ тих, хто віддав своє життя за волю України.

Усі ці воєнні баталії несли нові бідування населенню Галичини, в т.ч. і Сколівшини. За російськими військами, до яких населення в основному ставилось добре, йшла російська цивільна адміністрація, яка намагалася впровадити російські порядки в краї. Закриття українських установ, арешти і заслання українських діячів, в т.ч. і митрополита Шептицького, запровадження православ'я, закриття українських газет і журналів, заборона української мови в адміністраціях і судах, широка русифікація робило становище галичан нестерпним. Недаром депутат Державної Думи Росії, лідер партії кадетів П.Мілюков назвав політику російського уряду щодо українців Галичини «європейським скандалом».

У свою чергу, австро-угорські війська масово арештовували священиків, інтелігентів, селян. Одних вішали, інших розстрілювали, третіх заганяли в концентраційні табори, зокрема сумнозвісний «Телергоф» чи Терезієнштадт, де люди масово вмирали з голоду і пошестей. Все це було ніби карою за «зраду» Австро-Угорщини та її армії. Тисячі людей потерпіли невинно від терору, встановленого в Галичині австрійськими і мадярськими військами.

Не минуло горе і нашого повіту. За вироком військово-польового суду було повішено групу селян у Синьовидному Верхньому, Підгородцях за нібито симпатію до росіян. Потерпіли тоді й такі населені пункти Сколівщини, як Побук, Сколе, Нижнє Синьовидне.

Війна понесла і великі матеріальні збитки. Крім згаданих спалених сіл на Сколівшині, в багатьох, поблизу яких проходили бої і сутички, згоріло також чимало і господарських будинків, були втрати і серед мирного населення. Воєнні дії руйнували майно господарських організацій. Наприклад, у повідомленні Сколівської філії «Просвіти» від 4 вересня 1915 р. говориться про пролажу книжок. Хоч і в основному бібліотека врятована, однак знищено всі канцелярські книги і протоколи засідань, печатки тощо.

Населення мало великі труднощі ще й тому, що майже всі працездатні чоловіки були мобілізовані до війська і вся і праця по господарству лягла на плечі жінок, дітей і стариків. Важким тягарем для селян був обов'язок т.з. «форшпану», коли селян, які мали коней, примушували везти на значну відстань військові вантажі, амуніцію, харчі для війська та інше.

Тим часом Австро-Угорська монархія вже цілком виразно хилилася до остаточного розпаду. Восени 1918 р. не було найменшого сумніву, що монархія доживає свої останні дні і скоро настане час, коли народи цієї монархії виступлять за утворення своїх держав у межах національних територій, за реалізацію свого права на самовизнання. Українці Галичини, в т.ч. і Сколівщини, зреалізували це своє право в ніч на 1 листопада 1918 р. Ця подія увійшла в історію під назвою Листопадового перевороту, що стався за ініціативою та організаційним зусиллям старшин Українських Січових Стрільців та старшин-українців австро-угорської армії під керівництвом сотника УСС, а пізніше полковника УГА Дмитра Вітовського. В історії Галичини почалася нова епоха.