«Невеличке вбоге горске сельце Уріч (або, як его звут самі селяне, Уріче) належить до тих Богом і людьми, забутихь куточков світа, вь котрих здаєсь, ніколи не було і не буде якого небудь живійшого життя, движення руху, В подовжной долині над малим потоком дрімає воно спокійно, сонне якесь, мракою повите...

А прецЬ-жь в лісистих провалах на всход от того села, в величезних камінних «бовдах» якісь дивні віки, якась старинна, дивна, запропавша культура записала твердими і глубокими буквами свої сліди».

Ці слова написані молодим Іваном Франком ще в 1884 р. після того, як він зі студентською молоддю побував в Уричі. Скелі манили багатьох, але розгадка «запропавшої культури» не наступала. До історії скель та еволюції їх освоєння неодноразово зверталися різні дослідники, з різними, часом діаметрально протилежними, підходами. Влучно висловився про це І.Франко: «Бовди уріцькі нераз доси були описувані, але жаль сказати, всі ті описи були, звичайно, дуже недокладні. Описували їх звичайно люди, котрі о походженню і призначенню їх виробили собі зьгори якусь теорію і оттак подносили і описували только те, що до той теорії подходило, а нераз в угоду тої теорії і докомпоновували богато дечого такого, чого на самих бовдах зовсім невидно і нема».

Різноманітне та суперечливе трактування такої забудови, і, зокрема, Тустані, пов'язане з відсутністю достовірної інформації. Пам'ятки з наскельною забудовою залишаються мало вивченими не лише вітчизняними дослідниками, але й зарубіжними. Цей вид дерев'яної архітектури не відомий раніше і відноситься до середньовічної наскельної фортифікації, він становить значний науковий інтерес в силу своєї надзвичайно високої документальності, що ніяким чином не пов'язана з рівнем збереженості дерев'яної забудови. Сліди від наскельних споруд, на відміну від наземної забудови, зберігаються в незмінному вигляді навіть тоді, коли самого дерева давно вже немає.

Поступова розгадка феномена наскельних споруд наступила після систематичних і довготривалих досліджень, розпочатих автором у 1971 році. В 1982 р. Президія Академії наук України, розглянувши результати археологічно-архітектурних досліджень наскельної фортеці Тустань, дала таку оцінку: «У зв'язку з відсутністю у Центральній та Східній Європі уцілілих дерев'яних споруд Х-ХІІІ століть, можливість реконструкції дерев'яної фортеці Тустань по наскельних слідах ставить цю пам'ятку в ряд унікальних не лише на території Радянського Союзу, але й країн Карпатського регіону».

Висока оцінка результатів досліджень Тустані Президією Академії наук та за її поданням сприяла тому, що в 1983 р. Рада Міністрів Української РСР у свойому розпорядженні зазначила: «Прошу вжити заходів до дальшого поліпшення охорони і реставрації пам'яток археології ІХ-ХІІІ ст. давньоруського міста-фортеці Тустань біля с. Урич Сколівського району Львівської області.

Пропозиції про створення на базі пам'яток вказаного комплексу історико-культурного заповідника обласного підпорядкування підготувати в установленому порядку». Проте це були лише добрі наміри, а до створення історико-культурного заповідника прийшлося чекати ще довгих одинадцять років.

Отже, що таке Тустань? Чому пам'ятки з наскельною забудовою впродовж довгого часу привертали до себе увагу багатьох дослідників? Чому виникла необхідність у створені державного історико-культурного заповідника «Тустань»? Що в найближчій перспективі може дати для суспільства освоєння пам'ятки з наскельною забудовою Тустань? Спробуємо поступово відповісти на поставлені запитання.

Тустань — наскельне місто-фортеця ІХ-ХVI ст

Тустань — місто-фортеця, яке згадується в літописі у зв'язку із захопленням галицьких міст в 1340 р. польським королем Казимиром III (Великим). На підставі літературних джерел XVI ст. заснування Тустані датується 1240 роком. Історія її існування має два періоди: княжий та пізньосередньовічний.

Тустань княжого періоду побудували в IX ст. на трьох скельних групах: Камінь, Острий Камінь і Мала Скеля. Вирубані на скелях пази і вруби в місцях існування дерев'яної забудови збереглися на поверхні скель до 80 відсотків, що стало передумовою детального вивчення дерев'яної архітектури і, зокрема, таких аспектів, як розміри і конструкції житла, оборонних веж та стін (рисі), бойових галерей тощо.

Лише на скельній групі Камінь збереглося 4000 пазів та врубів, які є проекцією дерев'яної забудови як в планах, так і по висоті — своєрідним «кресленням», виконаним в натуральну величину на скельних «стінах». Тустань — місто-«град» з'являється в літературі лише в XIV ст. і поряд зі Львовом, Галичем в списку галицьких міст стоїть на восьмому місці. Особливе зацікавлення до Тустані виникає у XIX ст. і не зменшується до наших днів. Це викликано незвичайним використанням скель під забудову, а також обмеженою кількістю достовірної інформації про її заснування та занепад. Про град немає жодних згадок у джерелах Галицько-Волинського князівства, хоча поряд фігурує оборонний монастир св. Богородиці у недалекому Синевідську 1240-1241 рр. (тепер Верхньому Синьовидному).

Найдавніша згадка про Тустань міститься у праці польського хроніста, підканцлера короля Казимира III, Янка з Чарнкова. Серед багатьох міст і градів, які «наново укріпив король», він відзначає після міст самої Польщі в Руській землі міста і «гради» Лямбург, або Львів, Перемишль, місто і град Сянок, місто Коросно, гради Любачів, Теребовля, Галич, Тустань.

Усі згадані міста уже нам відомі як такі, що існували задовго до захоплення їх поляками. Отже, у названих населених пунктах польський король не міг будувати нових укріплень, а лише їх «наново укріпити», що відповідає дійсності. Якщо Янко з Чарнкова нічого не згадує про захоплення Тустані Казимиром, то Длугош про це говорить однозначно під 1340 роком.

Найстаріша відома письмова згадка про Тустань відноситься до подій 1390 року. В листі папи Боніфація IX йдеться про певні надання Владиславом Опольським (1372-1378) новозаснованій Галицькій католицькій дієцезії. У фундації йшлося про юрисдикцію архієпископа над «м. Рогатином, градами Олеськом і Тустанню», про десятину з прибутків від продажі солі в Дрогобичі та Жидачеві. Через це прикордонне укріплення на Ворітський (Верецький) перевал в Угорщину експортувалась сіль, яку видобували в районі Дрогобича.

Тустанська волость, без сумніву, існувала значно раніше, ще в часи Галицько-Волинського князівства. П. Дембковський, використовуючи доступні на той час матеріали, стверджує: «Цей повіт (тобто Тустаньська волость), який, без сумніву, існував в XIV ст. поряд із Стрийським, найправдоподібніше займав слабо заселену гірську територію, можливо від устя р. Опору до Стрия, у східному напрямку і аж до витоків р. Стрий і до державного кордону, до хребта Бескиду. Цей повіт охоплював територію, котра у ХVст. відійшла до Самбірського та Сяноцького повітів, і був би найдальше в гори висунутим повітом».

Свідчення про таку волость знаходимо у грамоті 1395 р., де, зокрема, сказано: «(даруємо) село в Тустанскей волости Крушельнцию на ріці Стрий». Територія Тустаньської волості простягалась від граду, через Підгородці, попри Стрий, Крушельницю, Корчин до Синьовидного, далі вверх по р. Опору до Ворітського перевалу. Територія вздовж русла цієї ріки до кінця XIV ст. була, очевидно, спустошеною монгольською навалою. Про це свідчить королівський привілей 1397 р., виданий у Кракові. Виділення польськими хроністами Тустані серед небагатьох замків і міст Галицько-Волинського князівства, знаходження в ній волосного осередка, а також низка пізніших документів стверджують, що цей град був транзитно-торговельним, митним і оборонним центром у районі міжнародних шляхів, що проходили через Карпатські перевали.