«Невеличке вбоге горске сельце Уріч (або, як его звут самі селяне, Уріче) належить до тих Богом і людьми, забутихь куточков світа, вь котрих здаєсь, ніколи не було і не буде якого небудь живійшого життя, движення руху, В подовжной долині над малим потоком дрімає воно спокійно, сонне якесь, мракою повите...

А прецЬ-жь в лісистих провалах на всход от того села, в величезних камінних «бовдах» якісь дивні віки, якась старинна, дивна, запропавша культура записала твердими і глубокими буквами свої сліди».

Ці слова написані молодим Іваном Франком ще в 1884 р. після того, як він зі студентською молоддю побував в Уричі. Скелі манили багатьох, але розгадка «запропавшої культури» не наступала. До історії скель та еволюції їх освоєння неодноразово зверталися різні дослідники, з різними, часом діаметрально протилежними, підходами. Влучно висловився про це І.Франко: «Бовди уріцькі нераз доси були описувані, але жаль сказати, всі ті описи були, звичайно, дуже недокладні. Описували їх звичайно люди, котрі о походженню і призначенню їх виробили собі зьгори якусь теорію і оттак подносили і описували только те, що до той теорії подходило, а нераз в угоду тої теорії і докомпоновували богато дечого такого, чого на самих бовдах зовсім невидно і нема».

Різноманітне та суперечливе трактування такої забудови, і, зокрема, Тустані, пов'язане з відсутністю достовірної інформації. Пам'ятки з наскельною забудовою залишаються мало вивченими не лише вітчизняними дослідниками, але й зарубіжними. Цей вид дерев'яної архітектури не відомий раніше і відноситься до середньовічної наскельної фортифікації, він становить значний науковий інтерес в силу своєї надзвичайно високої документальності, що ніяким чином не пов'язана з рівнем збереженості дерев'яної забудови. Сліди від наскельних споруд, на відміну від наземної забудови, зберігаються в незмінному вигляді навіть тоді, коли самого дерева давно вже немає.

Поступова розгадка феномена наскельних споруд наступила після систематичних і довготривалих досліджень, розпочатих автором у 1971 році. В 1982 р. Президія Академії наук України, розглянувши результати археологічно-архітектурних досліджень наскельної фортеці Тустань, дала таку оцінку: «У зв'язку з відсутністю у Центральній та Східній Європі уцілілих дерев'яних споруд Х-ХІІІ століть, можливість реконструкції дерев'яної фортеці Тустань по наскельних слідах ставить цю пам'ятку в ряд унікальних не лише на території Радянського Союзу, але й країн Карпатського регіону».

Висока оцінка результатів досліджень Тустані Президією Академії наук та за її поданням сприяла тому, що в 1983 р. Рада Міністрів Української РСР у свойому розпорядженні зазначила: «Прошу вжити заходів до дальшого поліпшення охорони і реставрації пам'яток археології ІХ-ХІІІ ст. давньоруського міста-фортеці Тустань біля с. Урич Сколівського району Львівської області.

Пропозиції про створення на базі пам'яток вказаного комплексу історико-культурного заповідника обласного підпорядкування підготувати в установленому порядку». Проте це були лише добрі наміри, а до створення історико-культурного заповідника прийшлося чекати ще довгих одинадцять років.

Отже, що таке Тустань? Чому пам'ятки з наскельною забудовою впродовж довгого часу привертали до себе увагу багатьох дослідників? Чому виникла необхідність у створені державного історико-культурного заповідника «Тустань»? Що в найближчій перспективі може дати для суспільства освоєння пам'ятки з наскельною забудовою Тустань? Спробуємо поступово відповісти на поставлені запитання.

Тустань — наскельне місто-фортеця ІХ-ХVI ст

Тустань — місто-фортеця, яке згадується в літописі у зв'язку із захопленням галицьких міст в 1340 р. польським королем Казимиром III (Великим). На підставі літературних джерел XVI ст. заснування Тустані датується 1240 роком. Історія її існування має два періоди: княжий та пізньосередньовічний.

Тустань княжого періоду побудували в IX ст. на трьох скельних групах: Камінь, Острий Камінь і Мала Скеля. Вирубані на скелях пази і вруби в місцях існування дерев'яної забудови збереглися на поверхні скель до 80 відсотків, що стало передумовою детального вивчення дерев'яної архітектури і, зокрема, таких аспектів, як розміри і конструкції житла, оборонних веж та стін (рисі), бойових галерей тощо.

Лише на скельній групі Камінь збереглося 4000 пазів та врубів, які є проекцією дерев'яної забудови як в планах, так і по висоті — своєрідним «кресленням», виконаним в натуральну величину на скельних «стінах». Тустань — місто-«град» з'являється в літературі лише в XIV ст. і поряд зі Львовом, Галичем в списку галицьких міст стоїть на восьмому місці. Особливе зацікавлення до Тустані виникає у XIX ст. і не зменшується до наших днів. Це викликано незвичайним використанням скель під забудову, а також обмеженою кількістю достовірної інформації про її заснування та занепад. Про град немає жодних згадок у джерелах Галицько-Волинського князівства, хоча поряд фігурує оборонний монастир св. Богородиці у недалекому Синевідську 1240-1241 рр. (тепер Верхньому Синьовидному).

Найдавніша згадка про Тустань міститься у праці польського хроніста, підканцлера короля Казимира III, Янка з Чарнкова. Серед багатьох міст і градів, які «наново укріпив король», він відзначає після міст самої Польщі в Руській землі міста і «гради» Лямбург, або Львів, Перемишль, місто і град Сянок, місто Коросно, гради Любачів, Теребовля, Галич, Тустань.

Усі згадані міста уже нам відомі як такі, що існували задовго до захоплення їх поляками. Отже, у названих населених пунктах польський король не міг будувати нових укріплень, а лише їх «наново укріпити», що відповідає дійсності. Якщо Янко з Чарнкова нічого не згадує про захоплення Тустані Казимиром, то Длугош про це говорить однозначно під 1340 роком.

Найстаріша відома письмова згадка про Тустань відноситься до подій 1390 року. В листі папи Боніфація IX йдеться про певні надання Владиславом Опольським (1372-1378) новозаснованій Галицькій католицькій дієцезії. У фундації йшлося про юрисдикцію архієпископа над «м. Рогатином, градами Олеськом і Тустанню», про десятину з прибутків від продажі солі в Дрогобичі та Жидачеві. Через це прикордонне укріплення на Ворітський (Верецький) перевал в Угорщину експортувалась сіль, яку видобували в районі Дрогобича.

Тустанська волость, без сумніву, існувала значно раніше, ще в часи Галицько-Волинського князівства. П. Дембковський, використовуючи доступні на той час матеріали, стверджує: «Цей повіт (тобто Тустаньська волость), який, без сумніву, існував в XIV ст. поряд із Стрийським, найправдоподібніше займав слабо заселену гірську територію, можливо від устя р. Опору до Стрия, у східному напрямку і аж до витоків р. Стрий і до державного кордону, до хребта Бескиду. Цей повіт охоплював територію, котра у ХVст. відійшла до Самбірського та Сяноцького повітів, і був би найдальше в гори висунутим повітом».

Свідчення про таку волость знаходимо у грамоті 1395 р., де, зокрема, сказано: «(даруємо) село в Тустанскей волости Крушельнцию на ріці Стрий». Територія Тустаньської волості простягалась від граду, через Підгородці, попри Стрий, Крушельницю, Корчин до Синьовидного, далі вверх по р. Опору до Ворітського перевалу. Територія вздовж русла цієї ріки до кінця XIV ст. була, очевидно, спустошеною монгольською навалою. Про це свідчить королівський привілей 1397 р., виданий у Кракові. Виділення польськими хроністами Тустані серед небагатьох замків і міст Галицько-Волинського князівства, знаходження в ній волосного осередка, а також низка пізніших документів стверджують, що цей град був транзитно-торговельним, митним і оборонним центром у районі міжнародних шляхів, що проходили через Карпатські перевали.

Про те, що Тустань була добре відома в Європі, видно із старовинних карт. З числа найдавніших, доступних нам, вона є на картах Гастальді (1548) та Меланхтона (1554). Перша, яка є найдетальнішою з усіх виявлених, локалізує град Тустань між двома гірськими хребтами, вказує на наявність перевалу. З відомих (на час існування Тустані) українських міст на ній нанесені: Самбір, Сіль (зараз Стара Сіль), Жидачів, Долина, що були відомими осередками видобутку та продажу солі. Таким чином, ще раз засвідчується головна на той час функція граду як прикордонного і митного пункту. Впродовж XVI ст. Тустань відзначена на багатьох картах, обов'язково поряд із соляними осередками, насамперед поблизу Дрогобича.

Тустань нанесена і на карті Великого князівства Литовського (XVI ст.). Тут вона також знаходиться на південному сході від Дрогобича. Місто було нанесено на карті С. Сарницького, доданій до його опису Речі Посполитої 1585 р. В тексті книги град згадується під координатами 46°, 49°, на самому кордоні Польщі та Угорщини. Крім того, Тустань, за Сарницьким, означає «тут стань». Проте на жодній зі старих карт нема Уріча (Урича) та й Тустані у XVIII ст. вже не позначають на картах.

Такий стан повністю відбиває занепад Тустані і підтверджується документальними матеріалами. У 1539 р. король на прохання Янка з Тарнова дарує М.Блізінському та його спадкоємцям «фортецю Тустань, а власне лише скелю у стрийських горах поблизу кордону з Угорщиною». Вони зобов'язувалися «власним коштом і заходами цей замок, на згаданій скелі обороняти, відновити, укріпити і підтримувати в належному стані». Невідомо, чи була фортеця Тустань відремонтована та укріплена, проте вже у 1541 р. М.Блізінський продає село «Підгородці і фортецю Тустань».

При люстрації Дрогобицької жупи 1565 р. засвідчується непривабливе економічне становище колишнього важливого осередку. «Мито або цто з купців і всіляких фірманів, котрі різноманітні купецькі товари через Дністер і мимо везуть з будь-якого місця і будь куди, також і різну худобу переганяють, вибирають за стародавнім звичаєм... Збір цього мита без винятків здійснюють в селах, які належать до Стрийського староства. Тобто в Довгому і в Уричі «під городищем Тустанем».

В люстрації при описі с. Доброгостова згадується: «За лісом, який належить до того села, є село назване Уріч під городищем Тустань. В ньому беруть мито віл тих купців, котрі йдуть горами, минаючи Дрогобич». Тустань в XVI ст., без сумніву, будучи підпорядкованою Дрогобицькій жупі, була пов'язана саме з експортом солі і відбивала давню традицію, яка сягала не одного століття. Проте вже в 1565 р. спостерігаємо, судячи з малої суми сплаченого мита, значний спад вивозу солі. Однак назва Тустань в документах і надалі фігурує окремо від назви села і лише згодом зникає. Це вказує на те, що замок на скелях ще існує, що повністю підтверджується археологічними дослідженнями.

Проте в люстрації 1565 р. вже маємо згадку «про село Уріч над потоком Уріч», що не збігається з теперішньою назвою села «Урич». Походження такої назви як у народі, так і деякими вченими пояснюється наступним чином: За давньою польською орфографією наше Уріч («у ріки», «над рікою») передавалося з XVI ст. як Uzycz, з чого в офіційних текстах всюди втерлась назва «Урич», байдуже, що така назва неясна і що народ іншої, як Уріч, не знає». Отже, село зберегло свою назву з XVI ст., але в польській інтерпретації.

Проте письмові джерела, інформуючи про Тустань в контексті з історичними подіями, не можуть вичерпно описати архітектурного вигляду унікальної наскельної пам'ятки-твердині. Основою для вивчення дерев'яної забудови та її наукової реконструкції послужили архітектурні обміри наявних слідів на скельних ірупах в 1971-1978 рр. Саме у цей час автор проводив ці дослідження на громадських засадах лише завдяки ентузіазму студентів-архітекторів Львівського сільськогосподарського інституту. Важко уявити всю колосальну роботу, виконану на пам'ятці, без сотень ентузіастів школярів, студентів, відпускників, пенсіонерів, які кожного року приїжджали до Урича, щоб взяти участь у дослідженнях. Серед них вагоме місце посіли школярі Урицької та Підгородецької шкіл. Важко уявити і широкомасштабні дослідження та їх реалізацію в дипломних проектах випускників архітектурного факультету Львівського сільськогосподарського інституту, Львівського політехнічного університету, Львівської Академії мистецтва.

Архітектурними дослідженнями визначено п'ять періодів дерев'яної забудови Тустані, а основою для однозначної наукової реконструкції усіх будівельних періодів є збережені на скелях сліди (архітектурні обміри та наукова реконструкція М.Рожка).

Вперше при вивченні дерев'яного зодчества домонгольського періоду на основі натурних обмірів пазів та врубів встановлено кількість та висоту окремих поверхів, де висота споруд чітко і однозначно визначена лише наявними пазами, що мають конкретні розміри в кожному з будівельних періодів.

Забудова скельних масивів почалася із Каменя — найбільшої з трьох скельних груп, що були використані для побудови оборонного комплексу. Скельні складки, перерізаючи впоперек закінчення хребта «Гостинець», утворили природний невеликий Двір, розмішений на висоті 51 м. над прилягаючою долиною. Високі масивні скельні «стіни» вже наполовину виконували функції природного захисту. З двох відкритих сторін (відповідно північного заходу і південного сходу) Двір захищали круті схили, що мають природний ухил від 30° до 45.

Найдоступнішим місцем на території Двору є його східний бік, де скельна «стіна» найнижча, а між скелями знаходиться природний розрив шириною в декілька метрів. Будівничим, що забудовували Камінь, достатньо було з південного та північного боків перегородити дерев'яними спорудами проміжок між скельними складками-«стінами», щоб отримати неприступну твердиню. Природна неприступність скельного комплексу, острівний характер найвищої частини — дитинця — Двору, були гарантом успішного вирішення фортифікаційних завдань. Окрім того, важливим економічним фактором було те, що дерев'яну забудову наземних споруд не треба було вести по всьому периметру Двору, тому що що функцію виконували скельні «стіни».

Незначні розміри природного майданчика —Двору (дитинця) заставили будівничих розширювати його площу за рахунок винесення наземних зрубів на схили Каменя. Оборонні конструкції, побудовані на південному та північному схилах, зі зовнішнього боку були в два рази вищими за внутрішні, що значно підсилювало їх обороноздатність. Зруби наземних оборонних стін у вигляді пустотілих клітей були розташовані на своєрідному «фундамент»-кашицях. Цей тип конструкцій зафіксований не лише етнографічно, але й археологічно. Конструкції кашиць відрізняються від клітей та городень своєю міцністю, а також можливістю влаштування криволінійних профілів зовнішніх стін.

На відміну від городень, заповнених глиною чи піском, що сприяло швидкому загниванню вінців, кашиці заповнювалися камінням, яке не затримувало воду, а тому сприяло кращому зберіганню дерева.

Кашиці у забудові Тустані використовувалися з першого будівельного періоду, що підтверджено археологічними дослідженнями з трьох боків Двору і вказує на їх постійне використання протягом існування дерев'яної забудови. Підтвердженням цього є, крім вирубаних пазів на скелях, які відповідають розмірам кашиць, ще й збережені розвали заповнювача-каміння, яке в плані також відповідає конфігурації дерев'яних конструкцій.

Для спорудження клітей оборонних стін використовували колоди товщиною 0,32-0,42 м, для яких довбалися пази відповідних розмірів. За збереженими слідами реконструйовано висоту приміщення в 2,16 м, що дорівнює розмірам навскісного сажня, інші розміри пазів та врубів виражені в п'ядях, ліктях, сажнях.

Стеля або повал в приміщеннях були з колод і мали нахил до внутрішньої частини двору. Колоди зверху засипалися землею, на що вказує товщина даху, зафіксована в розмірах пазів. Засипання землею сприяло належній теплоізоляції і було протипожежним захистом. Зруби, розміщені на схилах у природних заглибленнях, використовувалися як житло.

На Верхньому майданчику, враховуючи його домінуюче положення над територією укріплення (висота 68 м над прилеглою долиною), у скельних стінах вирубані вертикальні пази для дерев'яної забудови. Міжскельний розрив між Малим Каменем та Малим Крилом було використано для влаштування воротного проїзду, на що вказують вертикальні пази, вирубані на скелях. Воротна вежа у вигляді зрубу розміром 5 х 3 м у нижній частині мала два тристінних зруби, що прилягали до скельних стін, утворюючи воротний проїзд. Нижня, широка частина (5 х 5 м) воротної вежі з боку Двору, завершувалася невеликим помостом, що використовувався для оборони проїзду, верхня завершувалася виносом бойової галереї, з якої було легко обстрілювати підступи до воріт.

Біля підніжжя північно-західної оборонної стіни було вирубано в скелі цистерну глибиною 14 м. У її заповненні віднайдено численні фрагменти кераміки, з яких значна частина ліпної і датується IX — першою пол. X ст.. Серед знахідок значна кількість шкіри, фрагментів дерев'яних конструкцій забудови фортеці, які за дендрохронологічним методом датування використовувалися в забудові в ІХ-Х ст. (Датування та дендрохронологію виконав професор Лісотехнічного університету В.Г.Коліщук). З північно-східного боку укріплення між Великим Крилом та Малим Каменем житлово-оборонна забудова була збільшена у висоту. На перекритті товстими колодами нижніх клітей зводилися зруби верхніх приміщень (другого поверху).

У воротній вежі збільшено висоту забудови на один ярус (поверх), а тому бойовий майданчик галереї тепер був на рівні вершини Малого Каменя, що давало можливість організувати перехід оборонців до східного боку забудови. Для їх захисту від обстрілу на Малому Камені вдовбують частокіл з діаметром колод 0,27 м. Кліті оборонних стін північно-західного боку Тустані були перемішені по схилу на ширину 6,60 м, що давало змогу значно розширити територію фортеці. Нижня частина, розширена за рахунок побудови клітей на схилі височини, мала характер напівземлянки із закритою бойовою галереєю, що проходила над забудовою.

У Внутрішньому дворику печера-помешкання включена в структуру житлових приміщень, що тепер мають другий поверх. Із нижнього поверху на другий можна було піднятися по спеціальних сходах або по галереї-обходу із зовнішнього боку. Для переходу з території Двору на Верхній майданчик споруджують спеціальні сходові конструкції. Для захисту сторожі в непогоду на Верхньому майданчику видовбують ще одну житлову печеру. На другому будівельному періоді ця печера також була відкрита, на що вказує вирубана канавка довкола дверей, що призначалася для стоку дощової води.

На третьому будівельному періоді суттєві зміни в забудові Тустані стосуються, в першу чергу, воріт. Проїзд через ворота між Малим Каменем та Малим Крилом при раптових нападах противника залишався повністю відкритим. Отже, нові прийоми ведення бою викликали гостру необхідність захисту воріт. З цією метою було проведено реконструкцію ворітної вежі. Проїзд на територію фортеці був влаштований тепер на висоті 3 м, для чого до воріт було споруджено спеціальний поміст-пандус, на який лягав підйомний міст. Якщо нижня частина ворітної вежі за висотними габаритами залишається тією самою, якою була в попередніх будівельних періодах, то верхня, не змінюючи ширини, піднімається вгору. В'їзд на територію фортеці по дерев'яному помосту-пандусу захищався звідним мостом та значним виносом бойової галереї.

Цікавою фортифікаційною новинкою в забудові Тустані є наявність вхідної хвіртки, зафіксованої вперше в дерев'яних укріпленнях. Конструкція хвіртки — вузький коридор довжиною 3 м, захищений при вході та виході окремими дверима. Як показали дослідження, до хвіртки вели дерев'яні сходи, конструкції яких були врубані в скельну основу.

У структурі оборонних наземних дерев'яних стін Тустані вперше зафіксовано будівельний прийом, що в кам'яному зодчестві має назву «талус». Криволінійні пази, вирубані для оборонних стін в скельній породі, вказують на існування «талуса» в дерев'яних укріпленнях княжого періоду і пристосованого для рикошетування снарядів, які Падають зверху, що вражало ворога на підступах до фортеці. Завдяки відсутності збережених наземних оборонних дерев'яних стін ІХ-ХІІІ ст. в Європі лей фортифікаційний прийом зафіксований лише в системі оборони Тустані.

Реконструкція забудови на третьому будівельному періоді охоплює територію Верхнього майданчика. На західних і східних скельних стінах північної частини укріплення було вирубано два паралельних вертикальних пази для дерев'яних стін. Поява подвійних стін на північному боці забудови зумовлена кліматичними умовами: на висоті 68 м над рівнем долини тонка стіна з північного боку не могла утримувати тепла в приміщенні. З південного боку Верхнього майданчика видовбали вертикальні пази для дерев'яного зрубу, що унеможливило підступи до забудови на майданчику по щілині. У цьому приміщенні дві стіни були штучними, а дві інші — скельні «стіни».

Біля підніжжя Каменю з західного боку в скелі були вирубані криниця (діаметром близько 2 м, глибиною 30 м), а у верхній частині криниці, в скельній основі, — спеціальна шахта для подачі води до Двору (висота 20 м) для заповнення цистерни, а також на Верхній майданчик. Нові вимоги захисту оборонного комплексу в зв'язку з урізноманітненням тактики наступу та штурму змушували гарнізон систематично змінювати характер фортифікації.

На четвертому будівельному періоді змін зазнала насамперед надбрамна башта. Зберігаючи колишню висоту проїзду, вона розширюється в напрямку до Двору. За рахунок винесення внутрішньої стіни вежі в бік Двору її розміри розширюються до 5 м, утворюючи зруб розміром 5 х 5 м. В інтер'єрі такої вежі був розмішений механізм підйому моста. Використовуючи всі найменші площини скель для забудови її максимально ускладнюють і пристосовують до реального захисту. Так, на вершині Окремого Каменя з'являється зруб вежі, що має бойову галерею з виносом, призначення якої — захищати підступи до підошви північно-західної оборонної стіни. Для цього вздовж периметра вершини скелі врубують пази, що служили основою для обв'язки несних конструкцій зрубу вежі. Вона сполучалась галереєю із забудовою у «Внутрішньому дворику».

З боку Двору та першої галереї споруджують кліть зі сходами, призначену для піднімання воїнів на Верхній майданчик. У верхній частині сходової клітки, в напрямку до входу на Верхній майданчик, споруджують похилу площадку зі сходами, що підтримувалися вертикальними стовпами, основа яких була впущена у відповідні заглиблення в скелі.

У південно-східній частині Верхнього майданчика з'являється ще одна бойова площадка-вежа, яка була аналогічною до вежі на Окремому Камені і призначена для захисту південної стіни укріплення. Із західного боку Каменя, де на третьому будівельному етапі з'являється лише дерев'яний майданчик з галереєю для обстрілу, відбуваються зміни, що були викликані загальною реконструкцією фортеці. Цей майданчик перебудовують в башту, а в її внутрішній частині, між скельними стінами, будують цистерну з тесаних піщаникових блоків. Її діаметр 0,82 м і початкова висота 4 м (рівень підлоги верхньої частини башти). Блоки викладалися акуратно на вапняному розчині зі значними домішками випаленої подрібненої глини та деревного вугілля. Шви між блоками з внутрішнього боку цистерни ретельно затирались. Над приміщенням, де була цистерна, спорудили додатковий зруб, де двома природними стінами були скелі. Цей зруб призначався для сполучення нижнього приміщення з Верхнім майданчиком, що сприяло вільному доступу воїнів на нижню галерею для оборони.

На четвертому будівельному періоді появляються додаткові оборонні споруди для посилення захисту фортеці. Зі східного боку Тустань захищали три ряди оборонних ровів з валами, на яких був частокіл або наземні стіни. З південного боку було дві лінії оборони, з яких друга у вигляді наземних зрубів мала висоту 13 м. Крім наземних дерев'яних оборонних стін, валів та ровів, шо становили єдину систему захисту, для ускладнення підступів до фортеці використовувались води гірського потоку, перегороджені земляною греблею. Таким чином, з південного боку перед укріпленнями утворювалося велике водне плесо, що унеможливлювало підступ до фортеці з цього боку. Захист водою широко використовувався в укріпленнях Галича, Луцька, Звенигорода, Бубнища та інших міст.

Найбільш суттєві зміни в системі оборони Тустані відбулися на п'ятому будівельному періоді. Зміни торкнулися основної наземної забудови, розміщеної по периметру Двору. Ці зміни стосувались в першу чергу воріт. Проїзд на рівні висоти Двору давав значні переваги. У цьому місці віддаль між скельними «стінами» в найвужчій частині становила 5,3 м. При такій ширині проїзд воріт міг бути збільшений до 3 м, а у висоту сягав 4 м. На п'ятому будівельному періоді роль воріт і надалі виконує звідний міст як основний засіб закривання прорізу проїзду. Для повного закриття ворітного прорізу звідний міст мав довжину, що дорівнювала висоті проїзду — тобто 4 м. Завдяки збільшенню висоти проїжджої частини усі верхні приміщення збільшуються вгору.

У південно-східній та північно-захілній частинах Двору зрубні оборонні стіни добудовуються і досягають максимальної висоти 15,27 м або дорівнюють 10-ти сажням. Зовнішній бік дерев'яних стін був обмазаний глиною товщиною до 0,20 м, на що вказують матеріали археологічних досліджень. Такий спосіб захисту стін гарантував оборонному комплексу належний протипожежний стан.

Приміщення, розташовані з внутрішнього боку Двору, були поєднані з приміщеннями оборонних наземних стін і становили одне ціле.

Стіни фортеці завершувалися бойовими галереями, які на різних будівельних періодах за конструктивними особливостями були:

а) стовпово-дощатими;

б) зрубними і відкритими у верхній частині (ранні будівельні періоди) і закритими, з невеликими прорізами-бійницями, які становили єдине ціле з площиною оборонної стіни, крім того, були виносними заборолами.

Вирубані на скелях сліди дають можливість відтворити в первісному вигляді розміри заборол. Вони будувалися безопорними, розміщеними безпосередньо на краю помосту галереї і мали ширину виносу від 0,55 м до 0,80 м. Крім безопорних, нам відомі заборола, що мали опорні конструкції. В п'яти вивчених варіантах з опорними конструкціями балки-носії заборол мали розміри від 0,35 до 0,50 м, а їх винос сягав від 0,66 до 1 м.

Значні зміни відбулися у забудові «Внутрішнього дворика», де на п'ятому будівельному періоді споруджують п'ятиповерховий житловий комплекс зрубної конструкції. Оскільки найнижча частина забудови не могла бути використана під житло через невеликі розміри міжскельного простору, тут був влаштований хід, по якому можна було потрапити на галерею. Ця галерея призначалася для подачі води з колодязя, видовбаного біля скельної основи «Внутрішнього дворика».

Перший поверх житлового комплексу мав висоту 3,7 м і використовувався для господарських потреб. До цієї забудови входила і штучна печера, яка існувала з першого будівельного періоду. Її скельні стіни і склепіньчаста стеля були отиньковані.

На другому поверсі, що мав висоту 4 м, знаходилося ряд приміщень, невеликих за своїми розмірами, до яких можна було зайти лише по галереї з боку Двору. Зі зовнішнього, західного боку забудови «Внутрішнього дворика», проходила бойова галерея, яка була виносною, що сприяло кращому прострілу підступів до укріплень при штурмі їх ворогом. Висота галереї від основи бою до підошви скелі дорівнювала 21-22 м. Другий поверх мав невеликі приміщення, переділки яких вказують на існування над ними споруди зі значною корисною площею, що підтверджується слідами на скелях. Її площа могла бути до 90 м кв., а за призначеннями найбільше надавалося для гридниці. Висота третього поверху дорівнювала 3,7 м, але на четвертому поверсі вона дорівнювала 3,65 м, його ширина була розділена надвоє, утворивши на східному боці забудови приміщення шириною лише 2,15 м.

Вздовж західного боку забудови проходила обхідна галерея, призначена для сполучення між окремими приміщеннями. Зі західного боку Каменя, в житловій забудові «Внутрішнього дворика», була додаткова сходова клітка, що давало можливість вільно переміщатися оборонцям до третього та четвертого поверхів. П'ятий поверх закінчувався на рівні Верхнього майданчика, але мав висоту лише 3,5 м і ширину 2,15 м. З північно-східного боку вздовж житлових приміщень була розбудована галерея з перекриттям, дах якої одночасно захищав високу стіну зрубу від атмосферних опадів. Завершувала забудову «Внутрішнього дворика» галерея, яка з'єднувала Верхній майданчик з вежею на Окремому Камені.

Краї площини Окремого Каменя штучно розширюють за рахунок виносу несних конструкцій, які були заглиблені Краї площини Окремого Каменя штучно розширюють за рахунок виносу несних конструкцій, які були заглиблені по периметру скелі в спеціальні пази глибиною 0,7 м і шириною 0,32 м. Колоди поперечного перерізу також було продовжено за межі скельної площини, а тому мусили вони витримувати значне навантаження, що було вирішено за рахунок влаштування підкосів. Уже на каркасі дерев'яної обв'язки був розміщений зруб вежі.

На Верхньому майданчику до двох існуючих поверхів добудовують третій, від якого залишилися вертикальні пази, врубки для балок підлоги, а також сліди висоти поверху та даху, що вирубані на східній скельній «стіні». Аналіз забудови Верхнього майданчика показує, що на південно-східному його гребені існувала дозорна вежа, призначена для спостереження за долиною Уричанки, яка протікає до р. Стрий, де проходив торговий шлях.

Археологічні матеріали — фрагменти керамічних посудин повсякденного вжитку, будівельний та столярний інструмент, предмети спорядження вершника і коня, бронзова булава першої половини XIII ст., наконечники стріл лука і самостріла (арбалета), дерев'яні конструкції із забудови фортеці, що були вийняті із цистерни та криниці в процесі археологічних досліджень, система мір, виражена в п'ядях, ліктях, сажнях — весь комплекс знахідок вказує на те, що фортеця проіснувала в дереві з ІХ до XIII . В другій половині XIII ст. вона була побудована в камені.

Підставою для таких висновків є архітектурно-археологічні дослідження кам'яної стіни, побудованої в другій половині ХІІІ.

Вивчення комплексу археологічних матеріалів вказує на постійне проживання гарнізону без сімей. Культурний шар, наявний за межами основної фортечної забудови, який датується ХІІ-ХІІІ ст., вказує на існування допоміжних господарських споруд на обширній території, яка була обведена оборонними лініями. Наявність інших оборонних споруд княжого періоду в Карпатах, поряд з Тустанню, вказує на обширне заселення цієї території в часи Київської Русі, Галицького та Галицько-Волинського князівства.

На основі аналізу всіх доступних джерел в поєднанні із загальними даними політичної та економічної історії Давньої України можна стверджувати:

Тустань була прикордонним фалом, центром Тустанської волості, яка контролювала Ужоцький перевал, Руський путь та Ворітський (Верецький) і Скотарський перевали. Ворітський перевал до середини XIII ст. був ключовим пунктом європейського трансконтинентального, так званого «шовкового» шляху Португалія — Китай. Як показали пізніші дослідження, Тустань дуже рано була включена у міжнародні торгові зв'язки як контрольний пункт до Карпатських перевалів. Підтвердженням широких міжнародних контактів є знахідки в околицях Тустані (Урича) арабських монет-дирхемів, які датуються ІХ-ХІ ст. Окрім цього, град був головним (в цьому регіоні Карпат) прикордонним та митним центром між Галицько-Волинським князівством та Угорщиною, а після окупації першого польськими феодалами — між польським королівством та Угорщиною.

Тустань виступає як великий транзитний пункт торгівлі, в першу чергу сіллю та худобою. Причому її найбільший розвиток слід пов'язувати з видобутком та вивозом у Європу солі з недалеких Дрогобича, Солі, Коломиї, Долини тощо. Функція Тустані (а пізніше Урича) як митної комори протривала найдовше аж до XVI ст. З промисловою розробкою покладів солі в Європі відпадає потреба вивозити її з Прикарпаття, що негативно вплинуло на подальший економічний розвиток та процвітання Тустані як контрольного та митного пункту.

Без сумніву, великою була військово-стратегічна функція Тустані контролювати, а при необхідності перекривати доступ до найближчих шляхів з Угорщини. Особливо активно діяв центр, коли столиця князівства знаходилася в Галичі. Про важливість цього пункту говорить той факт, що Тустань жодного разу не була взята монголами (монголо-татарськими ордами): ні в 1240-1242, ні в 50-х роках XIII ст. Надалі, з переміщенням столиці князівства в Холм, а згодом у Перемишль та Львів, починається поступовий занепад граду. До цього спричинилась і зміна політичної ситуації в Європі, зокрема повна стабілізація відносин між Польщею і Угорщиною, а також зміни у військовій тактиці і техніці. З переміщенням головних шляхів сполучення через Карпати особливо інтенсивно почали діяти інші перевали — Лупківський та Дукельський. Рідкісна можливість відтворення дерев'яної забудови у первісному вигляді, включаючи окремі елементи забудови (одвірки, вікна), профіль дахів та його покриття (крокви, гонт, лемех, драниці), унікальність оборонного комплексу, побудованого на скелях, що не має аналогій в архітектурі Європи, дає підставу ставити питання про натурну реконструкцію пам'ятки.

Визнання цінності забудови Тустані прийшло не зразу. Науковці та спеціалісти фортицікації та архітектури не могли повірити, що це взагалі можливо в той час, коли археологи знаходять в землі дерев'яні споруди висотою не більше 2-2,5 м. Першим, хто побачив у фортеці Тустань виняткове явище, був П. О. Раппопорт. Ще 20.11.1978 р. він написав: «Велике історичне значення пам'ятки, надзвичайна яскравість її обрису і можливість створення достатньо документованої реконструкції дають змогу мені рекомендувати прийняти рішення про відбудову дерев'яної фортеці Тустань в натурі». Доктор мистецтвознавства, невтомний дослідник української культури Г. Н. Логвин в 1979 р. дасть таку оцінку Тустані: «Дослідженнями, проведеними на високому науково-методичному рівні, доведено, що замок в Тустані за своєю планово-просторовою структурою і розташуванням є винятковим і унікальним явищем в архітектурі взагалі. Реконструкція замку стане унікальним за своєю точністю випадком в рестравраційній практиці взагалі, коли буде детально відтворено винятковий за оригінальністю й красою оборонний ансамбль в усій його фізичній реальності».

Питання дослідження залишків фортеці Тустань розглядалось 28 серпня 1980 р. на засіданні Президії правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Проте кардинальні зміни в дослідженні Тустані відбулися лише після того, як питання вивчення і перспектива використання пам'ятки були розглянуті на засіданні Президії Академії наук України в березні 1982 р. У постанові Президії АН України було зазначено: «Вивчення решток фортеці Тустань є вагомим внеском у дослідження проблем історії і культури Давньої Русі... У процесі досліджень розроблено методику відновлення просторової структури дерев'яних оборонних і житлових споруд фортеці та здійснено однозначну реконструкцію пам'ятки (автор М.Ф.Рожко)». В цій постанові було поставлено питання про «організацію заповідника зі скельними групами Камінь, Острий Камінь та Мала Скеля...»

Постановою Бюро Президії АН України №173 від 18 березня 1983 р. було виділено спеціальне фінансування для довготривалого дослідження фортеці Тустань та інших пам'яток з наскельною забудовою. Проте питання створення історико-культурного заповідника знову було відкладено на невизначений термін (тодішня Львівська обласна Рада — голова М.Кирей — не змогла знайти навіть 2000 крб. для відкриття замовлення на виготовлення проектної документації по створенню історико-культурного заповідника, яка, до речі, мала виготовлятися на громадських засадах).

У 1984 р. Інститут суспільних наук АН України для надання наукової консультації запросив відомих вчених із Ленінграда. Відвідавши пам'ятку наскельного будівництва Тустань, зав. сектором слав'янофінської археології Ленінградського Відділення Інституту археології АН СРСР, докт. іст. наук А.М.Кірпічніков в офіційному відгуку зазначив: «Дослідження давньоруської фортеці Тустань, здійснене на високому методичному рівні експедицією Вашого інституту під керівництвом М.Ф.Рожка, привели до відкриття невідомого раніше у слов'янському світі нового виду середньовічної скельної фортифікації. Залишки фортеці Тустань знаходяться в стані прогресуючого руйнування. А тому зараз необхідно своєчасно здійснити натурне відтворення оборонних споруд Тустанської фортеці, що мало би не лише наукове й виховно-патріотичне, але й політичне значення. Зволікання із створенням заповідника може призвести до знищення унікальної архітектурної пам'ятки...».

Після довгих років безуспішних спроб та надій перелом наступив у 1993 р. Комісія з питань культури та духовного відродження Верховної Ради України, за підписом її голови Леся Танюка, направила Кабінету Міністрів України своє рішення: «Враховуючи виняткову історичну цінність залишків наскельного княжого міста-фортеці Тустань, аналогії якої нема в Європі, Комісія з питань культури та духовного відродження підтримує пропозиції Академії наук України, Міністерства культури, Львівської державної адміністрації про необхідність створення історико-культурного заповідника «Тустань» біля села Урич Сколівського району Львівської області. Вважаємо, що створення заповідника сприятиме справі збереження, дослідження, а в майбутньому і реконструкції в натурі унікального наскельного оборонного комплексу, що підніматиме престиж України і сприятиме розвитку вітчизняного та іноземного туризму».

Лише після всіх погоджень врешті в жовтні 1994 р. Кабінет Міністрів України ухвалив:

«Прийняти пропозицію Львівської обласної Ради народних депутатів про оголошення пам'яток ІХ-ХІІІ століть — Наскельного оборонного комплексу містпа-фортеці Тустань біля с. Урич Сколівського району Львівської області державним історико-культурним заповідником «Тустань». Методичне керівництво роботою, пов'язаною з охороною, науковими дослідженнями, реставрацією і використанням пам'яток історії, археології та природи, що є на території заповідника, покласти на Міністерство культури, Державний комітет у справах містобудування і архітектури, Міністерство охорони навколишнього природного середовища».

Верховна Рада України в 1992 р. оголосила всю територію України зоною екологічного лиха, підкресливши тим першочергову необхідність екологічного оздоровлення країни. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України у Скороченому викладі Національної доповіді серед екологічних проблем, що вимагають негайного запровадження системи ефективних першочергових заходів щодо поліпшення стану довкілля, звертає увагу на ряд регіонів, серед яких Карпатський стоїть на третьому місці. Займаючи лише близько 4% території, Українські Карпати містять третину лісових запасів України. Лісистість території становить 53,5 відсотка, що є однією з найвищих в Україні. Тут зростає 2110 видів квіткових рослин або 50 відсотків фітофонду держави. Структурні зміни в економіці Карпатського регіону мають передбачати підвищення рекреаційного значення Українських Карпат для населення країн Центральної та Східної Європи, зменшення техногенного навантаження від екологізації промисловості. Виняткове значення тут матиме широка співпраця усіх країн Карпатського регіону.

Карпатські історичні ландшафти — специфічний вид пам'яток природи, історії та культури, які комплексно входять до складу природних ресурсів України. Саме до таких пам'яток відноситься історичний ландшафт в околицях теперішнього села Урич, що став основою новоствореного історико-культурного заповідника «Тустань».

Серед інших історико-культурних ландшафтів Карпат він вирізняється:

1. Високоестетичними пам'ятками природи — скельними утвореннями, що зберегли на собі самобутні рисунки давніх пращурів, культові знаки культури фракійського гальштату (II—X тис. до н.е.), слідами укріплень слов'янських градів (ІХ-Х ст.) додержавного хорватського утворення та часів Київської Русі (Х-ХІ ст.). Тут добре збереглися на скелях сліди дерев'яної забудови оборонних споруд Галицького та Галицько-Волинського князівства (ХІІ-ХІV).
2. Низький рівень антропогенізації. В добре збережене природне середовище місцевого ландшафту входять компоненти історично цінного агроландшафту. Сюди входять забудова села Урич, що зберігає в собі історичну об'ємно-просторову та планувальну структуру традиційного села та архаїчну структуру індивідуального землеробства.
3. Близькість великих туристичних та лікувальних центрів (Дрогобич, Східниця, Трускавець, Славськ тощо), наявність підґрунтя для налагодження широких зовнішніх зв'язків з іншими містами регіону та культурно-рекреаційними центрами.

Природне середовище Урицького ландшафту характеризується постійною динамічністю біологічних процесів і перебуває у стані стабільного розвитку. Складний рельєф, високий відсоток залісненості, значна кількість гірських потоків — це особливі риси даного ландшафту. Лісовий фонд перебуває у стані оптимальних екологічних умов, але зазнає часткового нищення внаслідок нафтодобувних робіт та активних агресивних дій неорганізованих туристів. Антропогенне середовище характеризується неоднорідним складом антропогенних компонентів та складових ландшафту.

З одного боку — це культурно-ландшафні комплекси, що поєднують природні складники та позитивну діяльність людини. Як наслідок, в ландшафті утворилися стійкі матеріальні структури, які не руйнують природної основи, а доповнюють і збагачують її.

З другого боку — це агресивний вплив діяльності людини, що приводить до утворення дисонуючих елементів ландшафту, активного його забруднення, а часом і повного нищення природної основи. Агресивний вплив антропогенного фактора в ландшафті проявився як наслідок діяльності нафтодобувної промисловості, а також масового відвідування неорганізованих («диких») туристів.

Неорганізований туризм змінює ландшафт, але свій вплив здійснює поступово і стабільно. Це проявляється в розкладанні вогнищ, вирубуванні дерев та кущів, засміченні території та нищенні трав'яного покриву.

Загальна характеристика сучасного стану Урицького ландшафту дає підставу вважати, що він знаходиться на межі переходу від природного до урбанізованого середовища. Екологічна ситуація та культурно-ландшафні комплекси ще не в критичному стані, але є реальна загроза поступового їх знищення. Тому необхідно провести цілий ряд заходів, що мали б послужити для збереження цінних історико-культурних ландшафних комплексів. Це можливе за умови оптимізації господарської та рекреаційної діяльності людини. Виходячи з історичного аналізу, аналізу сучасного стану та розподілу психолого-естетичного потенціалу ландшафту, пропонуємо таке зонування на території Урицького ландшафту, до якого входить територія історико-культурного заповідника «Тустань»:

1. Зона історико-культурного заповідника «Тустань» загальною площею 464 га.
2. Охоронна зона історичною агроландшафту площею 345 га.
3. Охоронна буферна зона площею 843 га.
4. Охоронна заповідно-рекреаційна зона (зона історичного парку) пл. 246 га.

Заповідна територія формується з історично складених архітектурно-ландшафтних об'єктів та сугубо природного середовища. До історично сформованих архітектурно-ландшафтних об'єктів відносяться:

1. комплекс скельної групи Камінь зі слідами наскельної дерев'яної забудови, центральна частина оборонного комплексу міста-фортеці Тустань, Острий Камінь, Мала Скеля, Жолоб та комплекс скель, що територіально прилягають до хребта Воронового;
2. пам'ятки історії, архітектури та археології;
3. системи оборони (багаторядні рови та вали) наскель-ного комплексу Тустань;
4. дамба ставу з інженерними спорудами укріплення дамби та берегів в урочищі «Стави».

Метою створення й діяльності Заповідника «Тустань» є:

1. всебічне вивчення і введення в науковий обіг унікальної пам'ятки наскельного будівництва оборонного комплексу міста-фортеці Тустань;
2. реконструкція та реставрація в натурі наскельного оборонного комплексу міста-фортеці Тустань;
3. виявлення, вивчення і збереження об'єктів Карпатської лінії оборони та пов'язаних з ними пам'яток історії і культури;
4. використання підсумків досліджень для створення історико-культурного рекреаційного середовиша Українських Карпат, розвитку туризму, в тому числі й міжнародного.

У межах історично сформованого найстарішого центру села Урич пропонується створення музею народної архітектури і побуту «Бойківщина». Територія лише частково буде входити до складу заповідника і стане перехідною ланкою від історичного агроландшафту до основного, найголовнішого об'єкта заповідника — оборонного наскельного комплексу. Для збереження давнього краєобразу бойківського села Урич пропонується етнографічно цінні садиби законсервувати, а частину з них реставрувати у первісному вигляді, надавши їм таким чином музейно-експозиційних функцій. Малоцінні в етнографічному плані садиби слід об'єднати в зони регульованої забудови. Нове будівництво в цих зонах може проводитися лише при дотриманні конкретних вимог до його архітектурного вигляду, певних обмежень у поверховості, конструктивному вирішенні та обмеженні застосування таких дисонуючих з місцевими традиціями будівельних матеріалів, як бетон, цегла. Таким чином, можна частково село використовувати як музей, не порушуючи його функціонального призначення, менш цінну частину забудови (після необхідної реконструкції) використовувати для туристичних потреб.

Одним із найскладніших завдань новоствореного заповідника — натурна відбудова наскельного дерев'яного оборонного комплексу міста-фортеці Тустань XIII ст. Сліди, збережені на скелях, дають можливість науково реконструювати забудову фортеці з достовірністю до 90 відсотків, їхня цінність в тому, що вони сприяють найточнішому та найдетальнішому відтворенню загального вигляду пам'ятки, відкинувши необгрунтовані гіпотези або домисли. Ця пам'ятка має надзвичайно складний комплекс характерних рис та особливостей зі загальнокультурним значенням (асоціативні та прямі зв'язки з життям епохи, явищами її культури, мистецтва, вираженого в різних формах), структурно-технологічних (матеріали та розчини для кладки, форма та деталі конструкцій), художньо-декоративних, планувальних, просторових і національних. Все це разом дає змогу найточніше показати велич будівничого генія, надзвичайно високу майстерність та місце культурної спадщини на фоні інших культур. При певному натурному відтворенні пам'ятки отримуємо саму фортецю як музей, а не музей у фортеці, хоч це не вирішує всіх питань пристосування пам'ятки.

Створюючи ідею відтворення історичного образу оборонного комплексу Тустані (архітектурного силуету, загального об'єму фортеці, об'ємно-просторових структур, продиктованих слідами на скелях), ми переосмислюємо його внутрішній простір, пристосовуючи його під експозиційну функцію. Складність рельєфу, домінуюче положення скель не дають змоги відвідувачам повністю наблизитись до фортеці, а тому перед ним формується автентичний образ фортеці, який лише можна сприйняти з певної віддалі, не розглядаючи деталей. Проходячи першу та другу лінії оборони, відвідувач поступово вживається в образ старовинної архітектури і може її краще зрозуміти. Лише попавши на територію фортеці, відвідувач остаточно переноситься в інше замкнуте камерне середовище, де архітектурний образ певного будівельного періоду оборонного комплексу доповнюється збереженими слідами на скелях. На час перебування на території двору відвідувач візуально ізольований від навколишнього середовища, а тому легко вживається в запропоновану епоху (XIII ст.), яка доповнюється внутрішніми інтер'єрами та належним обладнанням.

Музейна функція реконструйованої фортеці може бути умовно поділена на такі основні типи експозиції:

1. експозиційність оборонного комплексу Тустані, яка формується природними скелями, силуетом забудови, складником якої є бойові галереї, вежі, в'їзні ворота тощо;
2. експозиція слідів наскельної забудови;
3. експозиція археологічного матеріалу, який доповнює історію фортеці Тустань, розкриває його соціальну структуру, матеріальну культуру (кераміка, шкіра, дерево, зброя);
4. історія дерев'яної архітектури, будівельної техніки та конструкцій;
5. експозиція гіпотетичних інтер'єрів житлових та оборонних споруд Тустані ХІІІ ст.

Очевидно, що короткий перелік майбутніх експозицій не претендує на завершеність. Проте слід зауважити, що вони мають бути пов'язані однією ідеєю в один або декілька маршрутів, які навіть окремо мають бути цільними експозиціями. Це обумовлюється специфікою сприйняття відвідувачами історично складеного об'ємно-просторового вирішення архітектури фортеці Тустань. Проте навіть ідеальне вирішення питань консервації та реставрації пам'ятки не може вважатися закінченим без широкої сітки рекреаційних об'єктів, які мусять взяти на себе весь тягар обслуговування майбутніх відвідувачів з широким діапазоном запитів.