Перша світова війна для Сколівщини принесла чимало горя і сліз. Спалені села, тисячі вбитих, покалічених, без вісті пропалих горян. Згоріли лісопильні заводи, сірникова фабрика у Скольому, зруйновано мости, тунелі на шосейних і залізничних шляхах. Занепало господарство, виснажене безконечними військовими поборами та непомірними податками.

Події 1 листопада 1918 р. сколихнули Верховину. Розвалилася Австро-Угорська імперія. У Львові проголошено незалежність західноукраїнських земель. За короткий час на Сколівшині утворилися місцеві органи ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). Наш район став прикордонним. Сформувалася митна служба, крайова прикордонна варта, жандармерія. Відновлювали діяльність «Просвіти», кооперативи, інші товариства та організації. Інтенсивно проводилися мобілізації юнаків та колишніх вояків австрійської армії в ряди новоутворених збройних сил України — УГА. Адже з перших днів листопада 1918 р. розпочалася українсько-польська війна. Зі Синьовидного Верхнього влилося в УГА 120, Корчина 56 чол. з Підгородець 7 чол. З кожного гірського села йшла молодь і літні люди боронити країну від нових поневолювачів. Сколівщина давала фронтові гужовий транспорт, фураж, худобу.

Весною 1919 р., відступаючи перед переважаючими силами противника, УГА перейшла річку Збруч і з'єдналася з армією УНР. У кінці травня частини 3-го корпусу, відрізані від основних сил УГА, змушені були залишити Сколівщину та інші прикарпатські райони. Близько 15 тис. українських вояків опинилося в Чехословаччині.

Польські окупанти розпочали терор на Сколівшині. Арештовували і відправляли в концтабори всіх, хто активно підтримував ЗУНР, входив до місцевих органів влади. Чимало з них загинуло в концтаборах, інші повернулися з підірваним здоров'ям. Лише із Корчина постраждало 12 чоловік. Познущалися польські власті над парохом Синьовидного Верхнього Юліаном Левицьким та членами його сім'ї. Довгий час священик перебував у тюрмах Стрия та Львова.

Загарбники не скривали ненависті, презирства до верховинців. Жандарми свавільно конфісковували майно селян, обкладали їх важкими податками. Нищили й культурно-освітні та економічні українські організації і товариства.

Двадцятирічний період (1919-1939 рр.) перебування нашого краю в ярмі польської держави був нелегким. До середини 20-х рр. інфляція не давала змоги розвивати сільське господарство, торгівлю, будь-які промисли. Польська грошова одиниця знецінилась. Сколівчани практично не могли придбати будь-які промислові товари. Національні багатства краю як при Австрії, так і при польській державі знаходилися в руках іноземців. Лісами Сколівщини від районного центру до Бескидів володіли австрійці: Гридлі, буковими пралісами вздовж річки Стрий та її приток — Гартенберги. Їм же належали лісопильні заводи.

Лише невеликі масиви лісів були власністю церкви, сільських громад, окремих місцевих господарів. Але ті незначні лісові масиви ніяких грошових доходів не приносили.

Не покращилося матеріальне становище горян і з введенням конвертованої валюти — польського золотого. Верховина й далі залишалася найвідсталішою аграрною окраїною польської Речі Посполитої. Політика низьких цін на сільськогосподарську продукцію, хронічне безробіття, згортання промислового будівництва, неможливість здобуття молоддю ремісничо-робітничих професій згубно впливало на загальне економічне становище Бойківщини. Окупаційний режим намагався придушити всякі вогники української національної культури. Школи з українською мовою навчання переводилися на так звані утраквістичні (мішані польсько-українські), або ж зовсім на польські, наприклад, у місті Скольому та Синьовидному Верхньому.

Антинародна діяльність властей викликала великий опір місцевого населення. Наростаючи з кожним днем, він ставав широкомасштабним за формою, різноманітним за змістом. Першою включилася в безкомпромісну боротьбу з ворогом Українська Військова Організація (УВО). Вона діяла в глибокому підпіллі, складалася переважно з колишніх комбатантів УСС, УГА, УНР. Організація готувала народ до збройного повалення влади на західноукраїнських землях. Її осередки формувалися в Синьовидному Верхньому, Корчині, Підгородцях, Славську, інших селах Бойківщини. У 1929 р. УВО була розпущена, її керівник Євген Коновалець, найактивніші його прихильники створили в тому ж році Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Крім учасників визвольних змагань 1917-1921 рр.

До її складу ввійшла найрадикальніша молодь. У кожному населеному пункті підпільно діяли осередки ОУН. У Скольому їх очолювали Іван Бутковський, Зеновій Красівський, у Синьовидному — Іван Мицик, Микола Сливка, Василь Борщ, Данило Сявавко та інші. В кожному верховинському селі знаходилися сміливці, які готові були віддати життя за волю і честь свого народу. Польська поліція ретельно виловлювала членів ОУН.

Надійно прикривали патріотів від дефензиви (польської політичної поліції) легальні культурно-освітні товариства, які відродилися зразу ж після першої світової війни. Як правило, керівниками і натхненниками «Просвіти», хорових та драматичних гуртків, маслосоюзів, народної торгівлі, сільського господарства, пластів ставали ті ж нелегали, безстрашно борючись з польською владою. Робота цих товариств була легалізована, охоплювала все гірське населення. Свої сили і розум віддавали цій справі парох Синьовидська Верхнього о. Юліан Левинський, адвокат зі Сколього Степан Булак, Теодор Кирчів з Корчина та інші.

Більшовицьке керівництво, виконуючи далекоглядні плани поневолення західних українців, готувало на місцях агентуру, п'яту колону. З них формувалася так звана КПЗУ (Комуністична партія Західної України). Московські шпигуни підступною пропагандою та щедрими грошовими подачками заманили в цю організацію незначну частину незаможних селян та національно несвідомих робітників. На Сколівщині вона діяла тільки у Синьовидному Нижньому та на Демні (Скольому). Як не старалися капезівці — не зуміли догодити Москві. Їхніх керівників було розстріляно, а саму партію в 1938 р. розпущено.

Підростало молоде покоління, виховане борцями за волю України. Воно вливалося в молодіжні гуртки — «Пласти», «Соколи», «Дорости». Юні патріоти брали участь у масових акціях, спрямованих на знищення шляхетських фільварків, постерунків (поліцейських участків), державних установ. Щоб залякати народ, польські власті кинули проти мирного населення регулярні армійські частини, кавалерійські корпуси, поліцію, місцевих посіпак (озброєних молодчиків, які зараз називаються гопніками). Основний удар було скеровано на українські читальні «Просвіти», кооперативні крамниці, спортивні та громадські споруди, церкви. Карателі, наче татаро-монгольські орди, в 1930-1934 рр. вдиралися в села і руйнували матеріальні цінності дощенту. Так по-вандальськи були знищені читальні Синьовидного Верхнього, міста Сколього та багатьох сіл нашого району. Народні доми «Просвіт» були пограбовані, бібліотеки спалені. Почалися арешти патріоті активістів.

У роки так званої пацифікації (умиротворення) було тяжко побито і арештовано без суду і слідства сотні горян. Та не зумів ворог поставити на коліна наших людей. Буквально за кілька днів після погрому відновили свою діяльність «Просвіта» і крамниці Сколівшини, чоловіки і жінки, молодь і діти помагали, чим могли, щоб якнайшвидше підняти з руїн духовне і матеріальне багатство нації.

До початку другої світової війни (1 вересня 1939 р.) вирувало повнокровне національно свідоме життя верховинського краю. Його центром було Синьовидне Верхнє. У читальні рік-річно влаштовувалися кущові конкурси драмгуртківців району. На одному з останніх оглядів самодіяльних майстрів перші місця зайняли аматори із Синьовидного Верхнього, Коростова, друге — з Ялинкуватого, третє — з Підгородців. Масний Семен, відомий мистецтвознавець і громадський діяч, дав високу оцінку митців в газеті «Стрийська думка». У 30-х рр. по неділях у селах відбувалися національно-патріотичні свята під відкритим небом — фестини, не вщухали спортивні змагання — копаний м'яч (футбол), сітківка (волейбол), кошиківка (баскетбол) та ін. У вересні 1939 р. в Оряві та Синьовидному Верхньому відбулися збройні виступи проти окупантів. Серед місцевих жителів були вбиті й поранені. Польські жовніри спалили читальню «Просвіти», українські фабрики, крамниці, будинки керівників повстання.

Після розвалу польської держави Сколівщину «визволили» німецькі війська. На мотоциклах і вантажних автомобілях вони, проїхавши до кордону з Угорщиною, поверталися назад разом з польськими полоненими жовнірами. Пробувши деякий час у Синьовидному Нижньому, вони подалися за Сян. Згідно з гітлерівсько-сталінським договором західноукраїнські землі відійшли до СРСР. Наприкінці вересня 1939 р. Червона Армія появилася на Сколівщині. Місцеве населення, переживши нелегку польську окупацію, наївно думало, що настануть кращі часи. Червоних «визволителів» вітали навіть з церковними хоругвами, квітами.

За 19 місяців «перші сов'єти» ліквідували соціальну несправедливість, майно фабрикантів і поміщиків було націоналізовано, незаможних селян наділено землею. Тут же почали з них формувати колгоспи. Школи стали українськими, зміст їх — більшовицький. Безробітні одержали працю. Поступово «народна» влада відкрила своє справжнє обличчя. Спочатку зникали активісти «Просвіт», згодом почалися масові арешти так званих буржуазних націоналістів. Енкаведисти ловили їх вдень і вночі, забирали і з роботи, і з дому. Тюрми були забиті «контрреволюціонерами», їхні сім'ї репресовані. Безконечні ешелони з жінками, малими дітьми, перестарілими «бандитами» рухалися на схід і північ. На всіх західноукраїнських землях наступило більшовицьке пекло - арешти, депортації, як літом, так і взимку. Страх охопив місцевих жителів Сколівщини. З диким азіатським фанатизмом енкаведисти накинулися не лише на «буржуазних націоналістів», а й на Греко-католицьку церкву, на будь-яку національно свідому одиницю. Фінал цих звірячих оргій НКВС наступив у перші дні більшовицько-фашистської війни наприкінці 1941 року.

Заскочена несподіваним нападом гітлерівців, совєтська влада віддала наказ фізично розправитися зі всіма в'язнями в західноукраїнських тюрмах. Ридали сколівчани, побачивши в кінці червня своїх синів і дочок по-варварськи замордованих у катівнях Стрия, Дрогобича, Львова. Їхні понівечені трупи привозили до Синьовидного Верхнього (14 жертв), в інші населені пункти. За цей же час на Сколівщині, як і скрізь, всі патріотичні організації та установи були розігнані: «Просвіти», кооперативи, молодіжні організації, щадниці, страхові і банківські установи. Тоталітарний режим тріумфував над беззбройним мирним народом, що любив рідну землю, свою мову, прагнув жити достойно, як господар у своєму домі. Єдина організація, що не скорилася ворогу — ОУН. Вона в глибокому підпіллі, незважаючи на численні жертви, вела невпинну боротьбу з московсько-більшовицькою навалою.

Нові «визволителі» — німецькі фашисти, захопивши Львів, ввели на окупованій території «новий порядок». Їх союзники — угорці, перейшовши Бескиди, першими в кінці червня 1941 р. зайняли Сколівщину. Їх перебування в наших горах було недовгим. Зі Стрия прибула німецька військова адміністрація. Вона розпочала свою діяльність грабунками і вбивствами єврейського населення. Більшовики знищили шосейні і залізничні мости, тунелі. На відбудовчі роботи німці зганяли місцеве населення, в тому числі старих і дітей.

30 червня 1941 р. ОУН, всупереч фашистам, відновила українську державність. Проголошення Акту незалежності відбулося в усіх містах і селах Західної України, в тому числі і на Сколівщині. Розлючені гітлерівці, що прийшли на наші землі як завойовники, почали розстрілювати патріотів, садити їх в тюрми, концтабори. Щоб остаточно залякати населення в повітових містах, на ринкових центральних площах на шибеницях страчували заложників — ні в чому не винних учителів, інженерів, лікарів, адвокатів та інших знатних місцевих жителів за найменший опір окупантам. Чимало горян загинуло на Стрийському майдані. «Новий порядок» ворога полягав у тім, щоб якнайбільше зібрати з населення податку (контингенту), перш за все зерна, масла та м'яса.

Наприкінці липня — на початку серпня під дулами рушниць верховинці змушені були віддати німцям майже все зерно. Єдине, що залишилося на зиму — це овес та картопля, які ще були на полі. Та сталося лихо, якого не пам'ятали старожили. Після безперервних зливних дощів вийшли з берегів Стрий, Опір та інші притоки Дністра. Низовинні фунти опинилися під водою. Овес, що уцілів, зогнив на полі, як і картопля та інші овочі. Разом з німецьким фашизмом на Бойківщину прийшов голод. Опухлі люди, а найбільше діти, масово сходили з гір у пошуках хліба, будь-яких харчів. Уціліла від чужинецьких погромів інтелігенція вдарила на сполох: «Діти — майбутнє України, будь-що їх треба врятувати». У прикарпатських містах і селах утворилися допомогові комітети, що безкоштовно вивозили дітей із зони лиха. Порозумівшись із патріотично настроєними селянами Тернопільщини, комітети перевезли туди понад сотні гинучих з голоду хлопчиків і дівчаток. Їх гостинно, по-батьківськи, прийняли у свої сім'ї подільські господарі. Вони не тільки прогодували їх до нового урожаю (літа 1942 р.), а й посилали до школи. Наші сколівчани, що побували на гостинній подільській землі, ще досьогодні з вдячністю згадують добрих опікунів, сердечних хліборобів, що врятували їм життя в голодні 1941-1942 роки. Що ж робила німецька адміністрація, щоб усунути загрозу жахливого голоду? Фашисти, як хижі розбійники, виловлювали наших земляків, які поверталися з Поділля з зерном, збивали їх до півсмерті, а пшеницю чи жито висипали на дорогу в калюжі під свист та регіт знавіснілих солдатів і гарчання вівчарок.

Щоб завоювати світ, Німеччині потрібна була дармова робоча сила. За три роки (1941-1944 рр.) в Рейх, спочатку обманом, а згодом під конвоєм, було відправлено на каторжні роботи мільйони українських дівчат і юнаків. Серед них тисячі наших земляків. Сотні їх не повернулися додому, загинули від виснажливої праці або під уламками заводів, зруйнованих американськими чи англійськими бомбардувальниками. 17-18-річних хлопчиків примусили німецькі зайди вступити в так званий «баудінст» (будівельна служба). У Скольому їх казарма знаходилася в центрі міста, в корпусі колишньої хірургії. Весною 1944 р. загін НСО (національної самооборони), ліквідувавши ворожу охорону, розігнав «баудінст». Більшість юнаків нелегально повернулись додому, добровольці подалися в УПА.

Проти озвірілих фашистів піднялися поневолені народи Європи. На західноукраїнських землях рух Опору очолила ОУН. Уцілілі члени організації ще в 1941 р. пішли в глибоке підпілля. Серед цих героїв і наш земляк Цмоць Кость («Модест»). Ще в 1940 р. у білий день на центральній вулиці Синьовидного Верхнього він вбив чотирьох енкаведистів, які намагалися затримати його, і щасливо добрався до лісу.

Керівництво ОУН вже в 1941 р. розгорнуло підготовчі роботи до збройної боротьби з ворогом. Справа була нелегка: бездержавній нації без офіцерських кадрів, без Зброї, фінансів, вишколених воїнів вести війну неможливо. Долаючи невимовні труднощі, у віддалених лісисто-болотяних околицях Волині в 1942 р. запрацювали вишколи Старшин і підстарший, сформовано перші загони Української Повстанської Армії (УПА).

Осінню того ж року відбулися перші бої з фашистськими окупантами. На Сколівщині ОУН організувала бойові підрозділи НСО, які згодом злилися з УПА. Вони брали Участь в ряді військових операцій. Найбільше прославилися разом з куренями УПА в бою на горі Лопаті. Тут в 1944 р. було розгромлено кілька полків угорських і німецьких військ. Противник втратив до 1000 вбитих і поранених і мушений був у паніці відступити. Нищівної поразки зазнав загін Шукаєва, що проник на Сколівщину. Він тероризував гірські села. На початку літа 1944 р. сотні УПА оточили більшовицьких заброд і знищили їх. Лише одиниці врятувалися втечею. Штаб НСО в 1944 р. підготував план ліквідації німецького концтабору в селі Гребеневі: бойовики, знешкодивши охоронців, звільнили усіх в'язнів. Частина з них влилася в лави УПА.

Після важких поразок на фронтах фашистська Німеччина погодилася на формування української дивізії Галичина». ОУН рішуче виступила проти будь-якого військового союзу з окупантами. Однак частина молоді, бажаючи прислужитися Україні, вирішила вступити в дивізію. Вона мріяла одержати добрий військовий вишкіл, зброю і при першій нагоді перейти на бік УПА. Чимало дивізійників так і зробили, в тому числі Івасиків Ярослав із Синьовидного Верхнього («Гарматій»). Вийшовши з оточення під Бродами, він не повернувся до своєї частини. Відмовився їхати з батьками на Захід. Гарматій став славним керівником партизанської війни на Сколівщині, наводив страх на енкаведистів Верховини. Загинув у нерівному бою як герой.

З другої половини XIV ст. територія Сколівщини, як і всієї Галичини, перебувала під пануванням шляхетської Польщі (до 1772 р.). У перші десятиріччя після загарбання Польщею західноукраїнських земель тут зберігався суспільно-політичний устрій, що сформувався за часів Галицько-Волинського князівства.

Окремими волостями управляли воєводи, яким були підпорядковані сотські, десятники, тивуни. Нерідко документи центральних і місцевих органів влади писались українською (руською) мовою. Однак через деякий час керівні посади в Галичині займають польські пани, які володіють великими земельними уділами зі селянами. Галицька шляхта була зрівняна у правах з польською (XV ст.). Значна частина цієї шляхти згодом окатоличилась і ополячилась. Збільшувався приплив у Галицьку землю привілейованих польських і німецьких купців та ремісників, що відтісняли галицьких міщан від торговельно-ремісничої діяльності, а також від участі в міському самоврядуванні. Посилився також процес закріпачення селян.

Верховним власником земель Сколівщини були польські королі, які роздавали їх шляхті, що нещадно гнобила місцеве населення.

Галицькі села у своєму внутрішньому житті користувались тим же руським правом, що й інші українські села.

У середині XVI ст. розгорілась боротьба за Сколе між польськими магнатами Яном Тарнавським та Петром Кмітом, що закінчилась на користь першого. Однак і далі Сколе належало до ряду таких містечок, в яких, поряд з латифундіями польських можновладців, були земельні наділи дрібної шляхти. У 1567 р. просторі латифундії Тарнавського перейшли у власність його зятя князя Костянтина-Василя Острозького, нащадки якого на початку XVIII ст. одержали в свої руки майже всі сколівські володіння.

Становище українського населення, зокрема селянства під владою Польщі, значно погіршилося. Як дрібна шляхта, так і великі магнати обкладали селян Сколівщини чим раз більшими податками, повинностями. Якщо селянин отримував четвертину великого лану (5-6 га) землі, то повинен був платити власникові (панові) 3-4 гривни (по 48 грошів), тобто близько 5 чи 6 польських золотих (по 30 грошів), мусив платити «ломове» — 3-4 гривни, «лісне» — З золотих, «димове» — 1 золотий, за весілля дочки — 1 золотий, за вдову — 2 золотих, за розлучення — 6 золотих. З натуральних податків платили поголовшину, половинщину тощо.

Селян, які не виконували своїх повинностей або чимось провинилися перед паном, карали різними способами. Про суди над підданими інформує нас «Інструкція для вибирання кари за різні провини» Тухольської волості за 1623 р., складена для панського суду княгинею Теофілою Острозькою, якій на той час належало Сколе. 26 пунктів цієї інструкції передбачали різні покарання для селян, що провинилися чимось перед поміщиком. У першому пункті визначена кара за побиття князя (війта) або священика — 10 гривен, за побиття селянина — 5 гривен. У 12-му пункті було зазначено: «Якщо доведено, що є чарівницею, тоді спалити її, як право каже». У 13-му пункті зазначалось, що у випадку втечі селянина все його майно переходить до поміщика. Цей пункт доповнював наступний, 14-й, в якому визначено кару для селянина, що знав про втечу свого сусіда з маєтку, але не повідомив старосту: такий селянин мав заплатити поміщикові чотири, а старості — 1,5 гривни (для порівняння: 8-9 гривен коштував військовий кінь). Були визначені кари при неявці на збір за викликом старости, а в 18-му пункті було зазначено, що коли підданий (мається на увазі селянин) повезе зерно не до свого сільського млина, що є власністю місцевого поміщика, а до іншого, то те зерно забере пан.

Шляхетські «наїзди» (тобто напади одного шляхтича на маєтності другого) відбивалися на селянах і міщанах: так, наприклад, у 1660 р. власники Сколього напали на стрийську шляхту і за це стрийські шляхтичі в 1664 р. пограбували населення Сколього. Збитки становили 20-30 тис. золотих. Великих руйнувань зазнала Сколівщина від чужоземних нападників. У липні 1594 р. через Стрийщину і Сколівщину долиною рік Стрий і Опір пройшла руйнівна навала кількадесятитисячного війська татарської орди, зруйнувала цілий ряд населених пунктів, в т.ч. Синьовидне Нижнє і Верхнє, Сколе, Тухлю, Славське, Волосянку.

У 1610 і 1657 рр. Сколівщина зазнала пограбування з боку багаточисельних банд семигородських феодалів, які неодноразово діяли з польською шляхтою.

Жителі Сколівщини, як і всієї України, не мирились з соціальним і національним гнобленням. Вся історія Середньовіччя Сколівщини була історією боротьби народних мас проти поневолювачів. Форми цієї боротьби були різними: скарги, відмови від панщини, втечі, збройні виступи. Зародилося опришківство. Зокрема в районі Бескидів (Жидачів-Сколе) протягом десяти років (1671-1681) боротьбу вів загін опришків колишнього пастуха Андрія Дзигановича. Через Сколівщину в 1744 р. двічі проходив загін Олекси Довбуша, який здійснив рейд на Турку і Дрогобич. Бував тут зі своїми хлопцями брат Олекси Іван та побратим Довбуша І.Бойчук, що, звичайно, спричинило до пожвавлення національно-визвольної боротьби в нашому краї.

Про свавілля шляхти і польської державної адміністрації на Сколівщині свідчать події, які сталися на початку XVII ст. у Синьовидному Нижньому і Верхньому, Стинаві та Волі Стинавській (тепер Верхня і Нижня Стинава). Жахливі факти навів Генеральний возний Руського воєводства Войтех Соха у своєму зізнанні перед перемишльським гродським судом 1 липня 1605 року. Він зазначив, що стрийський староста Адам Ступницький разом з підстаростою Криштофом Шанявським та гайдуками, як тільки може, нищать, обдурюють, знедолюють селян, збиткуються над ними, палять хати, забирають худобу, грабують і садять у в'язниці. На Різдво 1604 р. забрали у селян Волі Стинавської 40 корів, а тиждень перед тим 66 волів. У березні того ж року за наказом Ступницького було спалено в Стинаві будинок селянина Федя Балакунича, пограбувавши перед тим його майно: 192 польських золотих, п'ять волів, дві корови, дві ялівки, двоє коней, 108 овець, 40 мір вибіленого полотна, 30 мір сирового полотна, 20 чоловічих сорочок і багато іншого добра.

Тоді ж на Різдво у Синьовидному Верхньому за наказом цього ж старости гайдуки забрали 103 корови: особисто у Гриця Фіцовича — одного вола. Було зруйновано сім будинків, пограбовано майно, побито чотирьох мешканців. Після цього у Синьовидному Нижньому староста наказав зібрати незаконні побори і штрафи, поволівщину, примусив селян купувати погану горілку та інші продукти за завищеними цінами. Коли ж селяни тих сіл прийшли скаржитись до возного Сохи, то 30 чол. з них було старостою ув'язнено, а 15 заковано в кайдани, а коли інші селяни принесли грамоту від короля, то староста ув'язнив їх і тримав під арештом чотири тижні, поки ті не втекли. Крім того, є багато інших фактів зловживань і злочинів.

Мешканці цих сіл внаслідок такої наруги, погроз карою смерті, утисків, доведені до відчаю, зазнали важких втрат і убозтв, зведені нанівець, не мають сили живитися і через Великі злидні змушені тікати з тих сіл. Ті шкоди обраховуються більше як на 10 тис. золотих.

У відповідь на таке свавілля польської шляхти і урядовців селяни згаданих сіл у 1605-1607 рр. відповіли Збройним виступом.

Наприкінці XVI ст. селянин повинен був платити від 5-б га наділу землі щорічно 3-4 гривни, що було на той час Досить великою сумою грошей. Стягували різні данини за Користування лісом, без якого верховинець не міг обійтися, платню для сторожі,  що охороняла кордон з Угорщиною, податок від диму (подимне) тощо. Всього на рік селянин платив готівкою 12-15 гривен. Ці грошові податки доповнювалися ще багатьма натуральними поборами. Селянин повинен був віддати панові певну кількість волів (поволівщина), овець, свиней, бджіл, домашньої птиці і навіть пстругів (форелі), сиру. Крім того, ще була панщина — по чотири тижні за рік від кожного двору.

Терпіли селяни від шляхетських «наїздів». Нерідко ватаги польських шляхтичів та їх слуг нападали на села, палили, руйнували, калічили, вбивали підданих своїх противників. У травні 1597 р. шляхтич Юрій Слешинський зі Сколього на чолі 40 озброєних «пахолків» вчинив напад на Синьовидне Верхнє, порозкидав і попалив ряд будинків, пограбувавши перед тим майно. Тоді ж було спалено церкву і монастир св. Богородиці на Золотій Горі. Подібні випадки були і в інших селах.

Про ці жахливі криваві і безкарні напади і грабунки шляхетських банд писав з обуренням польський історик Лазінський: «Що за світ, що за світ! Темний, дикий, убивчий! Світ без уряду, без ладу, без справедливості і без милосердя. Кров у ньому дешевша від вина, людина дешевша від коня. Світ, в якому легко вбити, важко не бути вбитому». Шляхта бешкетувала і грабувала підданих своїх суперників, а уряд шляхетської Річпосполитої нічого не робив для захисту. У 1660 р. на землях, що належали до села Сколього, було засноване містечко Сколе.

Населення Сколього майже не мало власної землі. На початку XV ст. воно становило приблизно 500 мешканців. На початку XVI ст., зокрема в 1629 р., кількість димів (хат) у Сколівщині сягала 988, тобто близько 5000 жителів. Генеральна ревізія перемишльської землі подає кількість домів 1303, кількість мешканців 6515 чол., але, зважаючи на те, що в селах порожніми було 275 домів, кількість населення була нижчою. У 1675 р. проживало близько 7500 чоловік. Збільшенню кількості населення значною мірою перешкоджали пошесті, які були частими гостями краю.

Акт візитації Сколівщини подає 9526 греко-католиків, до того треба додати кілька хат жителів поляків і євреїв — разом близько 10 тис. мешканців. До першої половини XIX ст. кількість мешканців можна було визначити за церковними даними. Так, за першим друкованим греко-католицьким списком за 1831 р. загальна кількість жителів греко-католиків — 13781, а додавши сюди поляків і євреїв, то загальна кількість становитиме 15 тис. чол. У 1850 р. у Сколівщині було близько 16,5 тис. населення. У 1869 р. — вже докладна цифра з перепису — 17927, а в 1880 р. — 19449. З них греко-католиків — 16400 чол., римо-католиків — 839, євреїв — 2210 чол. Дві третини латинників і євреїв припадає на містечко Сколе (519 і 1350 чол.).

Коли в 1703 р. в Угорщині під керівництвом Ф.Ракоці розпочалася національно-визвольна війна проти Габсбургів, в чому його підтримувала Франція і Польща, то через Сколівщину проходили завербовані в Польщі жовніри, зброя, гроші, чому сприяли тодішні власники Сколівщини Олена Єлизавета з Любомирських і княгиня Теофіла з роду Острозьких-Заславських. Практично протягом 1703-1711 рр. Сколівщина була своєрідним тилом для Ракоці. І Після того, коли його армія була розгромлена, власне через Сколівщину він перейшов до Польщі, а звідти до Туреччини (де в 1735 р. помер). На Сколівщині довгий час Жили спогади про Ракоці, зокрема в куті між Лавочним, Кальним і Славським. Разом з тим ці події спричинилися до розвитку комунікації, зокрема торгівлі. Тут вперше стає відомий шлях над Орявою до Климия. Розвивається торгівля вином. В Скольому була відкрита митна комора.

У першій половині XVIII ст. становище верховинців під гнітом польської шляхти продовжувало бути важким. Польська шляхта намагалася стягнути з підлеглих селян якнайбільше. Крім грошового чиншу, який переважно не змінився, платежі селян збільшились через впровадження нових: «зміна», «судове» (у випадку якогось злочину), «поємшина», «волове», «бараняче», «свинне», «попове», «карбове», «рогове», «пташине», «звірине», «міркове», «вагове», «виборове», «торгове», «сольове», доставлення визначеної кількості вівса і домашньої птиці для пана та старости, доставлення дерева і ґонтів, прийняття пана або поміщика (ревізора), якщо вони прийдуть до села (підводи, влаштування).

Підневільне становище українського населення в Польщі, політичний, національний, соціальний, релігійний гніт не були єдиними, що гнобили наш народ. У державі, в якій панувало свавілля магнатів та шляхти, не було і коштів для оборони держави від татарських і турецьких нападів. Крім того, численні епідемії чуми, холери та інших захворювань призводили до спустошення сіл, до запустіння землі.

Але йшло вже XVIII століття. Польща не могла піднестися з упадку, спричиненого козацькими війнами, зокрема визвольною боротьбою. «Золота вольність» і «ліберум вето» польського панства та нехтування ними загальнопольських державних інтересів призвели до трьох розборів Польщі і до втрати нею незалежності.

Починався новий етап історії Сколівщини, як і всієї Галичини.

У 1772 р. за домовленістю між Пруссією, Австрією та Росією відбувся перший поділ Речі Посполитої, внаслідок чого Галичина перейшла під владу Австрії.

14 травня 1772 р. перші військові відділи австрійців вступили в Галичину. 10 червня цього ж року вони ввійшли у Сколе, а відтак через Стрий до Львова. Майже рік перед тим значна частина Сколього згоріла, в т.ч. і ратуша, яка фактично використовувалась під склад, оскільки не користувалося магдебурзьким правом.

В 1785 р. австрійська влада завела новий адміністративний поділ в Галичині. Край був поділений на 19 округыв. На чолі округу стояв староста, який очолював усі адміністрації. Війти з присяжними очолювали сільські громади, а магістрати (Магдебурзьке право було скасоване) - міста і містечка.

Серед нових округів утворено Стрийський. До складу Стрийського увійшли майбутні Стрийський, Жидачівський, Дорогобицький і Калушський повіти. Згодом у 1848 р. зі Стрийського повіту виділено окремий повіт з центром у Скольому.

Близькість Стрийського окружного уряду поз вплинула на розвиток Сколівщини. Уже в 1774 р. виникли задуми про будівництво битого шляху зі Стрия в Угорщину. Потім розпочалося будівництво дороги Сколе-Верецьки (Ворота). Шлях проклали не по долині р. Опору, а по Оряви з переходом на Климець. Це була комунікаційна артерія між Львовом і Будапештом, аж поки не прокладено залізничної колії на Лавочне.

На Сколівщині починають заселятися німецькі колоністи, в основному ремісники, що мало певне значення економічного розвитку повіту. Ляни, які заснували недалеко від Тухольки Фсліцієнталь (тепер Долинівка) і Аннаберг, також Карльсдорф біля Климця. У Скольому, в с. Демня, діяла залізна гута, а недалеко — скляна гута Коростівська, де працювало 140 чол. Разом з тим, уряд Марії Терези і Йосифа II звернули увагу становищу селянства. Нова держава поліпшила його долю. Чітко визначено кількість паншини. Селянин став особисто вільним, всі надурочні роботи повинні бути оплачені, скасовано багато інших надуживань.

У Сколівщині в кінці XVIII ст. панщина була скорочена з чотирьох до двох тижнів, данину сіна зменшено наполовину, доставу вівса 445 до 335 ц, а державний чинш з млинів — з шести до чотирьох тис. злотих. Одним з важливих заходів уряду Марії Терези і Йосифа II було зрівняння в 1774 р. в правах римо- й греко-католицької церков, утворення «Барбареум» у Відні та перенесення його до Львова як генеральної духовної семінарії та утворення «Студіум рутенум» при німецькому Львівському університеті (ще перед заснуванням польських кафедр). Було вирішено, що греко-католицьке духовенство не може відбувати панщину, що сини священиків мають мати доступ до шкіл, державних та урядових посад. Коли, не зважаючи на заборону, траплялись далі випадки, що священиків гнали на панщину, то появився новий розпорядок придворної канцелярії в 1777 р., який забороняв це робити під високою карою. Але після смерті Иосифа II, коли в Австрії підняла голову реакція, поміщик села Ялинкуватого на Сколівщині погнав священика на панщину у Великодний понеділок. Ця подія, очевидно, зображена у поемі І.Франка «Панські жарти», який використав факт, поданий М.Устияновичем у повісті «Месть верховинця».

У 1798 р. 24 громади Сколівщини подали скаргу до цісаря за паншизняні утиски. Була проведена ревізія, яка закінчилась примиренням обидвох сторін.

Але свавілля мандаторів (мандатор — призначений австрійським урядом начальник збірної громади кількох сіл), зокрема Євстахія Провецького, призвело до селянського повстання в 1824-1826 роках. Воно було викликане тим, шо адміністрація Сколівського маєтку, заручившись підтримкою Стрийського окружного управління, сфабрикувала в 1815 р. угоду про роботу в маєтку за примусовим наймом. Протягом 10 років селян силою примушували працювати за мізерні гроші. Селяни писали скарги в різні урядові інстанції, включаючи імператора, але безрезультатно. Тоді окружний комісар Беййср в супроводі 80-ти солдат 24 березня прибув у Сколе, щоб навести порядок. Але селяни відмовились працювати. У квітні прибуло ще 40 солдатів. Проте всі намагання примусити селян працювати згідно угоди 1815 р. виявились марними. Над селянами була вчинена жорстока розправа, проте урядовці змушені були анулювати цю угоду. Не дивлячись на це, весною 1826 р. заворушення розгорілося з новою силою.

Тепер усі громади Сколівщини відмовились працювати. Викликані дві роти піхоти нічого не могли, а навіть і не дуже хотіли розправлятись із повсталими селянами. Тоді були послані ще чотири роти солдат під командуванням майора Єгера. Військова акція тривала з середини червня до кінця серпня. При наближенні солдатів до сіл селяни тікали в гори, в ліси, на Закарпаття.

Ці інтриги тягнулись аж до 1827 року. Селянські заворушення тривали і в 40-х роках. У 1842 р. повстали піддані Демня, через три роки — знову колективна петиція селян Сколівщини. Зловживання поміщиків, мандаторів, арендарів — все це давало селянам підстави для скарг. У 1846 р. — скарга і депутація селян до Відня. І в такій обстановці настав давно очікуваний день — 11 квітня 1848 року — день скасування панщини, який населення Сколівшини, як і всієї Галичини, зустріло з піднесенням. Разом з тим, поміщики одержали значний викуп. Власник Сколього Потоцький одержав від міста викуп за чинші 1999 флоринів, а від села — 9085, тобто усього 11084 флоринів.

У 1831 р. на Сколівщині лютувала пошесть холери, жертвами якої стали тисячі селян. Щоденно вмирало десятки людей. Епідемія холери була ше в 1873 році, але зі значно меншою кількістю жертв. Наслідком цих пошестей було зубожіння населення. Пам'яткою про ці страшні епідемії залишились в деяких селах т.зв. «холерні цвинтарі», які розташувались окремо від загального кладовища і і зараз, як правило, занедбані і забуті.

У 1848 р. населення Галичини вибирало послів до австрійського парламенту. Ними стали священики і селяни та два світських інтелігенти. Зі сколівського округу був вибраний послом до Відня селянин і довголітній начальник громади Голобутів, зі Стрийщини — Юрій Андрусяк. Після абдикації (зречення) від престолу цісаря Фердинанда І і вступу на престол Франца Йосифа II Андрусяк належав до делегації послів, що під проводом єпископа Григорія Яхиїловича прощалась із Фердинандом І і дякувала йому за знесення панщини та вітала нового цісаря. Андрусяк, хоч селянин, йшов за закликами тогочасної української інтелігенції і виступив за відкриття відповідного грошового внеску, був одним із засновників літературного товариства «Галицько-Руська Матиця» і фундації «Народного Дому» у Львові. Є свідчення, що Іван Франко приятелював з синами Андрусяка, бував у їхньому домі.

Коли в Угорщині в 1848-1849 рр. розпочалась анти-австрійська революція, то в Сколівщині стали формуватися загони гірських стрільців для допомоги Австрії, бо поляки організовували загони добровольців (народну гвардію), які йшли на допомогу угорцям. Коли на допомогу Австрії прийшла російська армія, то через Сколівщину проходили тільки невеликі її частини.

Цікаво відзначити, що польський дослідник Ф.Паппе у праці «Сколе і Тухольщизна», опублікованій в 1891 р., зазначав, що населення підтримувало не двір (мається на увазі власника маєтку), а уряд. Попри ненависть до Потоцьких, певну роль відіграло те, що тут жила група українських священиків і письменників, таких як М.Устиянович, А.Могильницький, Ф.Заревич, які зуміли прищепити населенню український патріотизм.

Видатний український письменник Микола Устиянович у 1842-1870 рр. був парохом Славська. Тут він написав ряд творів про життя бойків Сколівщини.

У 1848 р. М.Устиянович поїхав на «З'їзд руських вчених» до Львова, де виголосив доповідь про розвиток тогочасної української літератури. Згодом він став редактором урядового часопису українською мовою «Галичоруський вісник». Коли ж цей часопис у 1850 р. був перенесений до Відня як «Вісник для русинів Австрійської держави», М.Устиянович повернув назад до Славська.

Його син Корнило, який провів свої дитячі й молоді літа на Бойківщині, був визначним українським митцем-монументалістом, графіком-живописцем, а також письменником. Поїхавши в середині 60-х років до Росії, він дав критичну оцінку московському панславізму в публікації «М.Ф.Раєвський і російський панславізм».

У живописних творах К.Устияновича залишили глибокий слід його враження з дитячих літ, проведених серед мальовничої природи Славська й околиць. У Славську бував також син М.Шашкевича Володимир, поет і публіцист, що разом з Ф.Заревичем у 1862-1863 рр. видавав журнал «Вечорниці» у Львові.

Одним із перших пробудників у Галичині був Антін Могильницький. У 1841-1843 рр. — парох у Хітарі на Сколівщині, завзятий оборонець прав української мови. У 50-60-х рр. А.Могильницький користувався великою популярністю, але потім стали його забувати, тим більше, що він перестав займатися літературною творчістю.

Заревич Федір — український письменник, уродженець Сколівщини (народився в 1835 р. у Славську, помер і похований в Скольому в 1879 р.). Працював дрібним урядовцем, останні роки прожив у злиднях заробляючи «покутним писарством». У 1862-1863 рр. редагував журнал «Вечорниці». У зверненні до читачів в першому номері журналу редакція ставила перед собою завдання розвитку рідної мови, піднесення освіти і праці для добра народу. Писав вірші і прозові твори. Краший твір — оповідання «Хлопська дитина» про зрушення в політичній свідомості галицької інтелігенції напередодні й під час революційних подій 1848 року. Писав також оповідання на соціально-побутові теми та історичну драму «Бондарівна». Вся літературна спадщина Ф. Заревича пройнята щирою повагою до рідного народу, головне для найбільш знедолених і покривджених суспільних верств. Він не просто захищав наших людей, а доводив, що з них виходять справжні борці проти насильства, сваволі і несправедливості. Творчість письменника високо оцінив Іван Франко.

Скасування панщини не привело до значного поліпшення соціального становища селянства. Тривали суперечки про т.зв. «сервітутні» ліси і пасовиська, що були захоплені поміщиками. У 1863 р. в Синьовидне Верхнє був надісланий військовий загін для покарання селян, які рубали поміщицький ліс і захопили 300 моргів панської землі. Було вбито чотирьох хлопчиків-пастушків. Такі випадки були майже в кожному селі.

У 1859 р. Станіслав Потоцький продав свої маєтки чеському графові Євгену Кінському за 275 000 ринських (флоринів), а перед тим зібрав з населення «індемнізацію» на суму 123 738 ринських. Кінський будує в Скольому великий паровий тартак. Починається новий етап в історії Сколівщини — етап розвитку лісової та деревообробної промисловості. Маєтки Кінського в середині 80-х років оцінюються в 2 млн. ринських. У 1863 р. підприємці Гредель і Шмідт купують у графа Кінського 34,5 тис. гектарів лісу. Фірмі «Брати Гредель і Шмідт» належали у 80-х рр. два великих парових та кілька дрібних тартаків, сірникова фабрика, машинобудівний завод та інші підприємства.

Будують тартаки й інші фірми. У 1895-1905 рр. у Синьовидному Верхньому працював невеликий тартак фірми Крізер, де було до 100 робітників. У 1906 р. замість попереднього було збудовано великий семирамний тартак «Марія», що належав віденській спілці млинарської та деревної промисловості. На тартаку працював великий тарний цех («Кістенфабрика»), продукція якого експортувалась до Англії, Німеччини, Голландії та інших країн.

Відкриття залізниці Стрий-Сколе в 1885 р., а потім (1887 р.) Стрий-Мукачів дало новий імпульс для розвитку лісової промисловості, для чого прокладають вузьколінійну залізницю з Демні до Бугівлі, а з Синьовидного Верхнього — до Майдану і Зубриці (понад 40 км).

Розвивався також обробіток каменю. У Скольому і Синьовидному були каменоломні, де працювало десятки, а на початку XX ст. сотні робітників. Спостерігається явне онімечення адміністрації підприємств та місцевої адміністрації. У кінці XVIII ст. у Скольому була заснована німецько-єврейська школа (перша українська школа — на початку XIX ст.).

У другій половині XIX ст. продовжує вивчатись цікава сторінка історії Сколівщини. Це так зване «бойківське чумацтво» села Синьовидного Верхнього.

Синьовидчани з давніх часів торгували худобою, і особливо овочами та фруктами. Уже в XVI ст. в Синьовидному Верхньому існував торговий центр з ярмарком, а в наступному столітті синьовидські купці заїжджали в Угоршину, розвозячи по ярмарках різні товари.

Перебуваючи в Угорщині та на Закарпатті, синьовидські бойки вантажили вози волоськими горіхами, виноградом, абрикосами та їстивними каштанами, через що ще й зараз жителі сусідніх сіл називають синьовидчан «каштанами». Попит на фрукти був великий.

Не зустрічаючи особливої конкуренції, синьовидські бойки цілком оволоділи ринками Галичини і на кінець XIX — початку XX ст. мали свої торгові точки на всіх базарах галицьких міст — від Кракова до Буковини, у Чернівцях, Яссах, Бухаресті, Кишиневі, Будапешті та інших Містах Угорщини, часом у Відні, а також Одесі, Варшаві, Києві, Петербурзі й навіть Парижі.

Зі зростанням торговельних організацій у 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. виділялося сім купецьких компаній. Протягом століть у синевидських компаніях виробився суворий внутрішній порядок — статут, якого беззастережно дотримувались усі члени спілки. Щорічно вносилися лише незначні поправки і доповнення. Зібравшись у повному складі, купці закріплювали договір («регламент») присягою в місцевій церкві. Коли ж хто порушив присягу, того більше не приймали до жодної спілки.

Діяльність синьовидських купців, яка обмежувала зусилля лихварського капіталу на селі, позитивно оцінював І.Франко, відзначаючи їхню торговельну ретельність і солідарність.

Славилось також своїми ярмарками село Сможе. Тут продавали велику рогату худобу, зокрема виділялися красою і кількістю воли. На ці ярмарки, які відбувалися літом і восени, з'їжджалися купці з цілої Галичини та Угорщини.

Коли в 1884 р. за ініціативою і безпосередньою участю І.Франка була організована «Мандрівка руської молодіжі», то її учасники пройшли через Урич, Підгородці, Корчин, Синьовидне Верхнє, Тишівницю, Труханів, причому у Корчині І.Франко виголосив реферат «О початках нашого народного відродження за часів австрійського панування аж до наших часів», який тепло був прийнятий присутніми.

Відвідували Сколівщину в кінці XIX ст. етнографи Володимир Гнатюк і Осип Роздольський, а в 1904 р. в Сколівщині перебувала етнографічна експедиція, організована І.Франком. Вона пройшла через Мшанець — Лютовиська — Тирнову — Бориню — Висоцьке — Сможе — Лавочне — Славське — Тухлю — Гребенів — Сколе — Верхнє та Нижнє Синьовидне та Крушельницю. Результатом цієї експедиції була велика стаття І.Франка «Етнографічна експедиція на Бойківщину», вперше опублікованої німецькою мовою в 1905 р. у віденському журналі.

Письменники І.Вагилевич і Я.Головацький збирали фолькор у Синьовидному Верхньому, де проживав і був парохом Лука Данкевич, громадський діяч і письменник, а обидва Устияцовичі бували в 70-60-х рр. також у Головецьку, де Корнило намалював ряд картин.

На Сколівщині народились, жили чи в різний час перебували видатні діячі українського малярства, письменства, вчені, суспільно-політичні діячі, такі як Іван Франко, Микола та Корнило Устияновичі, Марія Устиянович-Бобикевич, Федір Заревич, Іван Труш, Йосип Курилас, Олекса Новаківський, Олена Кульчицька, Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич, Микола Лисенко, Філарет Колесса, Соломія Крушельницька, Антін Монастирський, Василь Щурат, Андрій Чайковський, Євген Олесницький, Остап Луцький, Ірина Вільде, Андрій Шептицький, Богдан і Павло Кирчіви, Сильвестр Лепкий, Осип Маковей, Михайло Павлик, Євген Петрушевич, Володимир Матвіїв, ЛукаДанкевич, Мілена Рудницька, Олена Кисілевська, Іван Слав'як, Степан Шепарій, Роман Купчинський, Лев Лепкий, Михайло Гайворонський, Едвард Козак, Мирослав Скорик та багато інших.

Починаючи з другої половини XIX ст., австрійські власті дещо змінюють свою політику щодо народної освіти. Замість колишніх однокласних шкіл з одним учителем вводяться чотирикласні з шестирічним навчанням, двохкласні З чотирьохрічним навчанням і навіть були однокласні з чотирьохрічним навчанням (в Уричі).

Наведемо деякі дані про стан шкільництва на Сколівщині - за 1911/12 навч. рік, що збереглися у Львівському Центральному Історичному Архіві. Наприклад, у Скольому була п'ятикласна школа, в якій навчалось 885 учнів з 920 усіх сколівських дітей шкільного віку, у Синьовидному Верхнім — відповідно чотирьохкласна шестирічна, 555 учнів з 597, у Славську — двохкласна — чотирьохрічна — 153 учні з 172, Корчині — чотирьохкласна шестирічна — 257 учнів з 320, у Підгорці двохкласна — чотирирічна — 196 учнів з 210, Синьовидному Нижнім — чотирьохкласна шестирічна — 209 учнів з 240, Тухля — двохкласна шестирічна — 160 учнів з 221, подібне було в інших селах Сколівшини.

У 1912 р. Сколівшина виділена зі Стрийського і стала Окремим повітом з центром у Скольому. На той час місто і село Сколе зливаються. В місті нараховується близько 6 тис. мешканців, з яких лише 1,5 тисячі українців, решта — Поляки, євреї.

Наприкінці XIX ст. в Галичині починається нова хвиля національного і культурного відродження. Галичани єдналися навколо чисельних патріотичних осередків, ширився оперативний рух. Селяни, робітники бачили в кооперативах один зі способів виходу з безпросвітної темряви і злиднів. З трудового люду виходила інтелігенція, віддана справі свого народу.

Бурхливу діяльність продемонструвала українська молодь, що гуртувалась в пожежно-спортивних товариствах «Соколів» і «Січей», де вчилась твердості, відваги і дисципліни. Перше сокільське товариство засноване у Львові в 1894 р. за ініціативою В.Нагірного. Першу січ заснував у селі Заваллі Снятинського повіту К.Трильовський в 1900 році. Перед першою світовою війною в Галичині переховувалось до 900 сокільських гнізд і понад 1000 січей. Заснувались такі товариства й у Сколівщині.

Велика роль у цьому процесі належить товариству «Просвіта», головами якого в той же час були: Юліан Романчук (31.01.1896-29.06.1906), Євген Олесницький (29.05.-2.11.1906), Петро Огоновський (1906-1911), Іван Кизелюк (1.11.1910-1922). Вже у 80-х роках XIX ст. починають засновуватись по селах Сколівщини читальні «Просвіти», одна з перших була в Корчині в 1884 році. На початку XIX ст. вони були майже в усіх селах Сколівщини. Сколе-село — читальня «Просвіти» відкрита 8.06.1898 р., Синьовидне Верхнє — 1903 р., Побук — 1902 р., Тухолька — 1895 р., Коростів 15.05.1910 р., Жупанє - 30.04.1911 р., Плав'е-Вандрусівка -1911 рік. У 1910 р. читальні вже були у Волосянці, Славську, Підгородцях, Синьовидному Нижньому, Тернавці, Тишівниці та інших. 26 травня 1910 р. в Скольому була заснована філія «Просвіти», яка об'єднувала всі читальні Сколівщини. Першим головою філії був отець Михайло Мосора, який відіграв визначну роль у національному пробудженні Сколівщини. Станом на 1912 рік до сколівської філії увійшла 51 громада, де було 29 читалень, з яких п'ять працювало добре, п'ять — задовільно, решта — слабо, засмічених впливом москвофілів. У Гребенові в 1906 р. читальня «Просвіта» була перейменована на читальню ім. Качковського. Власні будинки мали читальні у Синьовидному Верхньому, Тишівниці.

Вогонь першої світової війни спалахнув у час, коли Галичина, в т.ч. і Сколівщина, на кожній ланці свого національно-суспільного життя зробила великий поступ. Розвинулась українська преса, народне шкільництво, зорганізовано тисячі читалень, кооператив, сільськогосподарських гуртків. Зміцнювались політичні, економічні культурні та соціальні структури українського народу, зростали чисельні національно-свідомі українські кадри набували досвід, формувались національні провідники діячі. До всього цього дійшли галицькі українці без чуже допомоги і лише завдяки своїй праці та витривалості. До пробудження мас причинились великою мірою і українські політичні партії, що в боротьбі з ворожими течіями зокрема з москвофільством, сформували політичний світогляд народу.

Не на порожньому місці, не випадково, а на цьому суспільно-політичного життя Галичини створюється легіон Українських січових стрільців — першого регулярного військового формування нашого народу за останні кількосот літ, явище закономірне, підготовлене всім розвитком Галичини.

Створення легіону УСС не залишило байдужим свідо му молодь Сколівщини. У серпні 1914 р. до січового стрілецтва зголосилось 14 чол., про що свідчить альбом «Українські січові стрільці», виданий у Львові двома випусками в 1934-1935 рр. Крім фотографій, джерельних матеріалів, там вміщений поіменний список легіону УСС станом на 1 серпня 1916 р. по сотнях, по Сколівському повіту.

Разом з тим, в австрійську армію було мобілізовано зі Сколівшини сотні чоловіків молодого і середнього віку. Немало з них загинуло на Східному, а ще більше на Італійському фронтах.

Ми не будемо докладно зупинятися на бойовому шляху УСС, зокрема боях у Карпатах. Скажемо лише декілька слів про бої УСС на території Сколівщини.

При просуванні російських військ до підніжжя Карпат восени 1914 р. австрійське командування кинуло Українських Січових Стрільців на захист карпатських перевалів, частина яких знаходилася на Сколівщині. У кінці жовтня УСС отримують славу на горі Комарницьке біля Синьовидного Верхнього, яку здобувають і три дні утримують сотні В.Дідушка і Г.Р.Дудинського. Згодом, коли австрійські частини віддають цю гору російським військам, 3 листопада сміливою атакою відбивають її знову. У боях під самим Синьовидним була сотня Горука.

28 жовтня сотня Т.Сроковського здобуває в кривавому бою московські окопи на горі Ключ. У цьому бою загинуло 13 стрільців, 14 було поранено, в т.ч. сот. Строковського, який помер від ран весною 1915 року.

Бої на горі Ключ і під Синьовидним відбувалися одночасно. Метою австрійського командування було не дати російським військам оточити в синьовидській котловині 55-ту дивізію австро-угорської армії, яка в ці дні знаходилась у Синьовидному та його околицях. Ці бої дали змогу командуванню дивізії організовано відступити на лінію Плав'є — Тухолька — Аннаберг — Філіціенталь.

У німецьких колоніях та Аннаберзі (тепер с. Нагірне) та Філіціенталі зібралось шість стрілецьких сотень з дев'яти. Знову вирушили в тил ворога стрілецькі стежі (розвідники. — Ред.). На початку листопада сотня Д. Витовського разом з панцирним поїздом утримувала залізничний відтинок Гребенів-Тухля, проявивши при цьому мужність і відвагу. У кінці листопада фронт стабілізувався по лінії Бескидів. В той час за наказом командування 55-ї дивізії були спалені села Климець, Жупане й Вижлів. Спалені були без жодної необхідності. Це був нелюдський і з тактичного погляду непотрібний «подвиг» австрійського командування.

Настала холодна зима 1914-1915 років. Сильні морози і глибокі (півтора-двометрові) сніги затруднили ведення бойових дій. Стрільці несли нелегку службу, проникаючи в тил ворога, що було для австрійського командування великою послугою. Грудень 1914 р. і першу половину січня 1915-го стрільці перебували на постої в закарпатських селах Вербяжі і Латірці, але бойова служба була важкою. Погано одягнуті стрільці і старшини, що майже безперервно перебували на гірських вершинах, постійно мерзли. Так, під час чотирьохденного бою в районі Славська 89 чоловік з куреня С.Горука відморозили ноги і були відправлені до шпиталю.

На початку січня почався наступ австрійських військ. Стрільці знову опинилися на рідній землі. В стужу і непогоду йшли вони відвойовувати свої міста і села. Вони визволили Жупанє, Вижлів, Лавочне, Тернавку, в кінці лютого вибили противника зі Славська, а на початку березня вели успішні бої біля сіл Грабівців та Головецька.

У Славську сформувався перший відділ стрілецької кінноти під командуванням хорунжого Р.Камінського. Стрілецька кіннота в гірських умовах показала себе з найкращого боку. У другій половині зими, після важких боїв і випробувань, УСС перейшли на постій у села Славсько, Рожанку, Грабівці, Головецьке.

Весь березень і квітень стрільці виконували різноманітну бойову службу (стежі, сутички, бої тощо). Карпатські бої були для УСС школою змужніння, згуртування, де першим іспитом стали бої на Маківці.

Вибиваючи ворога, на початку березня 1915 р. стрілецькі сотні куреня С.Шухевича зайняли позиції на г. Маківці. Хоч в околицях Маківки і Кливи протягом березня-квітня бої відбувались з перемінним успіхом, вирішальними були бої з 29 квітня по 2 травня 1915 р., коли російське командування кинуло великі сили для здобуття Маківки, що дало б їм можливість дібратись до німецьких позицій на верху Острий, який німці здобули 24 квітня, і це відкрило б їм дорогу в долину Оряви. Здобувши Маківку, російські війська могли дістатись до німців з боку с. Рикова.

Для УСС в боях на Маківці було 42 убитих, 76 поранених і 35 полонених. Геройська несхитна постава, з якою стрільці відбивали ворожі наступи, й сильне бажання перемоги, з якими стрільці сотні Бушкованого, Дудинського, Мельника, Московського, Левицького, Семенюка, Вітовського кидалися на московські лави, залишились найкращим свідченням бойової вартості легіону. Під супровід могутньої симфонії битви січове стрілецтво закінчувало писати першу сторінку своєї історії та визвольних змагань нації.

У цьому бою вславились четарі Мельник, Гнатевич, Коротницький, Яримович, Свідерський, хорунжі Яремкевич, Коберський, хорунжа Степанівна, десятник Радович, стрільці Саджениця, Петрів, Кривий, брати Зітинюки та багато інших.

Вісім місяців провоювали УСС в Карпатах, вісім місяців стійко та по-геройськи боролись проти московського окупанта, і недаремний був їх труд, бо прийшла хвилина визволення галицької землі. Наступ австро-німецької армії під Горлицею і Тарновом на початку травня примусив російські війська відступити і залишити не тільки Карпати, а й більшу частину Галичини. Разом з наступаючими австро-німецькими військами йшов вкритий славою легіон УСС, який з радістю зустрічали земляки: через Тухлю, Сколе, Кам'янку, Тисів на Болехів, урочисто поховавши полеглих друзів на Маківці. По сьогоднішній день не заростає стежка до могил героїв. Навіть в найгірші часи більшовицької окупації там невідомі сміливці покладали вінки і вивішували синьо-жовті прапори. Щорічно вшановує народ тих, хто віддав своє життя за волю України.

Усі ці воєнні баталії несли нові бідування населенню Галичини, в т.ч. і Сколівшини. За російськими військами, до яких населення в основному ставилось добре, йшла російська цивільна адміністрація, яка намагалася впровадити російські порядки в краї. Закриття українських установ, арешти і заслання українських діячів, в т.ч. і митрополита Шептицького, запровадження православ'я, закриття українських газет і журналів, заборона української мови в адміністраціях і судах, широка русифікація робило становище галичан нестерпним. Недаром депутат Державної Думи Росії, лідер партії кадетів П.Мілюков назвав політику російського уряду щодо українців Галичини «європейським скандалом».

У свою чергу, австро-угорські війська масово арештовували священиків, інтелігентів, селян. Одних вішали, інших розстрілювали, третіх заганяли в концентраційні табори, зокрема сумнозвісний «Телергоф» чи Терезієнштадт, де люди масово вмирали з голоду і пошестей. Все це було ніби карою за «зраду» Австро-Угорщини та її армії. Тисячі людей потерпіли невинно від терору, встановленого в Галичині австрійськими і мадярськими військами.

Не минуло горе і нашого повіту. За вироком військово-польового суду було повішено групу селян у Синьовидному Верхньому, Підгородцях за нібито симпатію до росіян. Потерпіли тоді й такі населені пункти Сколівщини, як Побук, Сколе, Нижнє Синьовидне.

Війна понесла і великі матеріальні збитки. Крім згаданих спалених сіл на Сколівшині, в багатьох, поблизу яких проходили бої і сутички, згоріло також чимало і господарських будинків, були втрати і серед мирного населення. Воєнні дії руйнували майно господарських організацій. Наприклад, у повідомленні Сколівської філії «Просвіти» від 4 вересня 1915 р. говориться про пролажу книжок. Хоч і в основному бібліотека врятована, однак знищено всі канцелярські книги і протоколи засідань, печатки тощо.

Населення мало великі труднощі ще й тому, що майже всі працездатні чоловіки були мобілізовані до війська і вся і праця по господарству лягла на плечі жінок, дітей і стариків. Важким тягарем для селян був обов'язок т.з. «форшпану», коли селян, які мали коней, примушували везти на значну відстань військові вантажі, амуніцію, харчі для війська та інше.

Тим часом Австро-Угорська монархія вже цілком виразно хилилася до остаточного розпаду. Восени 1918 р. не було найменшого сумніву, що монархія доживає свої останні дні і скоро настане час, коли народи цієї монархії виступлять за утворення своїх держав у межах національних територій, за реалізацію свого права на самовизнання. Українці Галичини, в т.ч. і Сколівщини, зреалізували це своє право в ніч на 1 листопада 1918 р. Ця подія увійшла в історію під назвою Листопадового перевороту, що стався за ініціативою та організаційним зусиллям старшин Українських Січових Стрільців та старшин-українців австро-угорської армії під керівництвом сотника УСС, а пізніше полковника УГА Дмитра Вітовського. В історії Галичини почалася нова епоха.

«Невеличке вбоге горске сельце Уріч (або, як его звут самі селяне, Уріче) належить до тих Богом і людьми, забутихь куточков світа, вь котрих здаєсь, ніколи не було і не буде якого небудь живійшого життя, движення руху, В подовжной долині над малим потоком дрімає воно спокійно, сонне якесь, мракою повите...

А прецЬ-жь в лісистих провалах на всход от того села, в величезних камінних «бовдах» якісь дивні віки, якась старинна, дивна, запропавша культура записала твердими і глубокими буквами свої сліди».

Ці слова написані молодим Іваном Франком ще в 1884 р. після того, як він зі студентською молоддю побував в Уричі. Скелі манили багатьох, але розгадка «запропавшої культури» не наступала. До історії скель та еволюції їх освоєння неодноразово зверталися різні дослідники, з різними, часом діаметрально протилежними, підходами. Влучно висловився про це І.Франко: «Бовди уріцькі нераз доси були описувані, але жаль сказати, всі ті описи були, звичайно, дуже недокладні. Описували їх звичайно люди, котрі о походженню і призначенню їх виробили собі зьгори якусь теорію і оттак подносили і описували только те, що до той теорії подходило, а нераз в угоду тої теорії і докомпоновували богато дечого такого, чого на самих бовдах зовсім невидно і нема».

Різноманітне та суперечливе трактування такої забудови, і, зокрема, Тустані, пов'язане з відсутністю достовірної інформації. Пам'ятки з наскельною забудовою залишаються мало вивченими не лише вітчизняними дослідниками, але й зарубіжними. Цей вид дерев'яної архітектури не відомий раніше і відноситься до середньовічної наскельної фортифікації, він становить значний науковий інтерес в силу своєї надзвичайно високої документальності, що ніяким чином не пов'язана з рівнем збереженості дерев'яної забудови. Сліди від наскельних споруд, на відміну від наземної забудови, зберігаються в незмінному вигляді навіть тоді, коли самого дерева давно вже немає.

Поступова розгадка феномена наскельних споруд наступила після систематичних і довготривалих досліджень, розпочатих автором у 1971 році. В 1982 р. Президія Академії наук України, розглянувши результати археологічно-архітектурних досліджень наскельної фортеці Тустань, дала таку оцінку: «У зв'язку з відсутністю у Центральній та Східній Європі уцілілих дерев'яних споруд Х-ХІІІ століть, можливість реконструкції дерев'яної фортеці Тустань по наскельних слідах ставить цю пам'ятку в ряд унікальних не лише на території Радянського Союзу, але й країн Карпатського регіону».

Висока оцінка результатів досліджень Тустані Президією Академії наук та за її поданням сприяла тому, що в 1983 р. Рада Міністрів Української РСР у свойому розпорядженні зазначила: «Прошу вжити заходів до дальшого поліпшення охорони і реставрації пам'яток археології ІХ-ХІІІ ст. давньоруського міста-фортеці Тустань біля с. Урич Сколівського району Львівської області.

Пропозиції про створення на базі пам'яток вказаного комплексу історико-культурного заповідника обласного підпорядкування підготувати в установленому порядку». Проте це були лише добрі наміри, а до створення історико-культурного заповідника прийшлося чекати ще довгих одинадцять років.

Отже, що таке Тустань? Чому пам'ятки з наскельною забудовою впродовж довгого часу привертали до себе увагу багатьох дослідників? Чому виникла необхідність у створені державного історико-культурного заповідника «Тустань»? Що в найближчій перспективі може дати для суспільства освоєння пам'ятки з наскельною забудовою Тустань? Спробуємо поступово відповісти на поставлені запитання.

Тустань — наскельне місто-фортеця ІХ-ХVI ст

Тустань — місто-фортеця, яке згадується в літописі у зв'язку із захопленням галицьких міст в 1340 р. польським королем Казимиром III (Великим). На підставі літературних джерел XVI ст. заснування Тустані датується 1240 роком. Історія її існування має два періоди: княжий та пізньосередньовічний.

Тустань княжого періоду побудували в IX ст. на трьох скельних групах: Камінь, Острий Камінь і Мала Скеля. Вирубані на скелях пази і вруби в місцях існування дерев'яної забудови збереглися на поверхні скель до 80 відсотків, що стало передумовою детального вивчення дерев'яної архітектури і, зокрема, таких аспектів, як розміри і конструкції житла, оборонних веж та стін (рисі), бойових галерей тощо.

Лише на скельній групі Камінь збереглося 4000 пазів та врубів, які є проекцією дерев'яної забудови як в планах, так і по висоті — своєрідним «кресленням», виконаним в натуральну величину на скельних «стінах». Тустань — місто-«град» з'являється в літературі лише в XIV ст. і поряд зі Львовом, Галичем в списку галицьких міст стоїть на восьмому місці. Особливе зацікавлення до Тустані виникає у XIX ст. і не зменшується до наших днів. Це викликано незвичайним використанням скель під забудову, а також обмеженою кількістю достовірної інформації про її заснування та занепад. Про град немає жодних згадок у джерелах Галицько-Волинського князівства, хоча поряд фігурує оборонний монастир св. Богородиці у недалекому Синевідську 1240-1241 рр. (тепер Верхньому Синьовидному).

Найдавніша згадка про Тустань міститься у праці польського хроніста, підканцлера короля Казимира III, Янка з Чарнкова. Серед багатьох міст і градів, які «наново укріпив король», він відзначає після міст самої Польщі в Руській землі міста і «гради» Лямбург, або Львів, Перемишль, місто і град Сянок, місто Коросно, гради Любачів, Теребовля, Галич, Тустань.

Усі згадані міста уже нам відомі як такі, що існували задовго до захоплення їх поляками. Отже, у названих населених пунктах польський король не міг будувати нових укріплень, а лише їх «наново укріпити», що відповідає дійсності. Якщо Янко з Чарнкова нічого не згадує про захоплення Тустані Казимиром, то Длугош про це говорить однозначно під 1340 роком.

Найстаріша відома письмова згадка про Тустань відноситься до подій 1390 року. В листі папи Боніфація IX йдеться про певні надання Владиславом Опольським (1372-1378) новозаснованій Галицькій католицькій дієцезії. У фундації йшлося про юрисдикцію архієпископа над «м. Рогатином, градами Олеськом і Тустанню», про десятину з прибутків від продажі солі в Дрогобичі та Жидачеві. Через це прикордонне укріплення на Ворітський (Верецький) перевал в Угорщину експортувалась сіль, яку видобували в районі Дрогобича.

Тустанська волость, без сумніву, існувала значно раніше, ще в часи Галицько-Волинського князівства. П. Дембковський, використовуючи доступні на той час матеріали, стверджує: «Цей повіт (тобто Тустаньська волость), який, без сумніву, існував в XIV ст. поряд із Стрийським, найправдоподібніше займав слабо заселену гірську територію, можливо від устя р. Опору до Стрия, у східному напрямку і аж до витоків р. Стрий і до державного кордону, до хребта Бескиду. Цей повіт охоплював територію, котра у ХVст. відійшла до Самбірського та Сяноцького повітів, і був би найдальше в гори висунутим повітом».

Свідчення про таку волость знаходимо у грамоті 1395 р., де, зокрема, сказано: «(даруємо) село в Тустанскей волости Крушельнцию на ріці Стрий». Територія Тустаньської волості простягалась від граду, через Підгородці, попри Стрий, Крушельницю, Корчин до Синьовидного, далі вверх по р. Опору до Ворітського перевалу. Територія вздовж русла цієї ріки до кінця XIV ст. була, очевидно, спустошеною монгольською навалою. Про це свідчить королівський привілей 1397 р., виданий у Кракові. Виділення польськими хроністами Тустані серед небагатьох замків і міст Галицько-Волинського князівства, знаходження в ній волосного осередка, а також низка пізніших документів стверджують, що цей град був транзитно-торговельним, митним і оборонним центром у районі міжнародних шляхів, що проходили через Карпатські перевали.

Про те, що Тустань була добре відома в Європі, видно із старовинних карт. З числа найдавніших, доступних нам, вона є на картах Гастальді (1548) та Меланхтона (1554). Перша, яка є найдетальнішою з усіх виявлених, локалізує град Тустань між двома гірськими хребтами, вказує на наявність перевалу. З відомих (на час існування Тустані) українських міст на ній нанесені: Самбір, Сіль (зараз Стара Сіль), Жидачів, Долина, що були відомими осередками видобутку та продажу солі. Таким чином, ще раз засвідчується головна на той час функція граду як прикордонного і митного пункту. Впродовж XVI ст. Тустань відзначена на багатьох картах, обов'язково поряд із соляними осередками, насамперед поблизу Дрогобича.

Тустань нанесена і на карті Великого князівства Литовського (XVI ст.). Тут вона також знаходиться на південному сході від Дрогобича. Місто було нанесено на карті С. Сарницького, доданій до його опису Речі Посполитої 1585 р. В тексті книги град згадується під координатами 46°, 49°, на самому кордоні Польщі та Угорщини. Крім того, Тустань, за Сарницьким, означає «тут стань». Проте на жодній зі старих карт нема Уріча (Урича) та й Тустані у XVIII ст. вже не позначають на картах.

Такий стан повністю відбиває занепад Тустані і підтверджується документальними матеріалами. У 1539 р. король на прохання Янка з Тарнова дарує М.Блізінському та його спадкоємцям «фортецю Тустань, а власне лише скелю у стрийських горах поблизу кордону з Угорщиною». Вони зобов'язувалися «власним коштом і заходами цей замок, на згаданій скелі обороняти, відновити, укріпити і підтримувати в належному стані». Невідомо, чи була фортеця Тустань відремонтована та укріплена, проте вже у 1541 р. М.Блізінський продає село «Підгородці і фортецю Тустань».

При люстрації Дрогобицької жупи 1565 р. засвідчується непривабливе економічне становище колишнього важливого осередку. «Мито або цто з купців і всіляких фірманів, котрі різноманітні купецькі товари через Дністер і мимо везуть з будь-якого місця і будь куди, також і різну худобу переганяють, вибирають за стародавнім звичаєм... Збір цього мита без винятків здійснюють в селах, які належать до Стрийського староства. Тобто в Довгому і в Уричі «під городищем Тустанем».

В люстрації при описі с. Доброгостова згадується: «За лісом, який належить до того села, є село назване Уріч під городищем Тустань. В ньому беруть мито віл тих купців, котрі йдуть горами, минаючи Дрогобич». Тустань в XVI ст., без сумніву, будучи підпорядкованою Дрогобицькій жупі, була пов'язана саме з експортом солі і відбивала давню традицію, яка сягала не одного століття. Проте вже в 1565 р. спостерігаємо, судячи з малої суми сплаченого мита, значний спад вивозу солі. Однак назва Тустань в документах і надалі фігурує окремо від назви села і лише згодом зникає. Це вказує на те, що замок на скелях ще існує, що повністю підтверджується археологічними дослідженнями.

Проте в люстрації 1565 р. вже маємо згадку «про село Уріч над потоком Уріч», що не збігається з теперішньою назвою села «Урич». Походження такої назви як у народі, так і деякими вченими пояснюється наступним чином: За давньою польською орфографією наше Уріч («у ріки», «над рікою») передавалося з XVI ст. як Uzycz, з чого в офіційних текстах всюди втерлась назва «Урич», байдуже, що така назва неясна і що народ іншої, як Уріч, не знає». Отже, село зберегло свою назву з XVI ст., але в польській інтерпретації.

Проте письмові джерела, інформуючи про Тустань в контексті з історичними подіями, не можуть вичерпно описати архітектурного вигляду унікальної наскельної пам'ятки-твердині. Основою для вивчення дерев'яної забудови та її наукової реконструкції послужили архітектурні обміри наявних слідів на скельних ірупах в 1971-1978 рр. Саме у цей час автор проводив ці дослідження на громадських засадах лише завдяки ентузіазму студентів-архітекторів Львівського сільськогосподарського інституту. Важко уявити всю колосальну роботу, виконану на пам'ятці, без сотень ентузіастів школярів, студентів, відпускників, пенсіонерів, які кожного року приїжджали до Урича, щоб взяти участь у дослідженнях. Серед них вагоме місце посіли школярі Урицької та Підгородецької шкіл. Важко уявити і широкомасштабні дослідження та їх реалізацію в дипломних проектах випускників архітектурного факультету Львівського сільськогосподарського інституту, Львівського політехнічного університету, Львівської Академії мистецтва.

Архітектурними дослідженнями визначено п'ять періодів дерев'яної забудови Тустані, а основою для однозначної наукової реконструкції усіх будівельних періодів є збережені на скелях сліди (архітектурні обміри та наукова реконструкція М.Рожка).

Вперше при вивченні дерев'яного зодчества домонгольського періоду на основі натурних обмірів пазів та врубів встановлено кількість та висоту окремих поверхів, де висота споруд чітко і однозначно визначена лише наявними пазами, що мають конкретні розміри в кожному з будівельних періодів.

Забудова скельних масивів почалася із Каменя — найбільшої з трьох скельних груп, що були використані для побудови оборонного комплексу. Скельні складки, перерізаючи впоперек закінчення хребта «Гостинець», утворили природний невеликий Двір, розмішений на висоті 51 м. над прилягаючою долиною. Високі масивні скельні «стіни» вже наполовину виконували функції природного захисту. З двох відкритих сторін (відповідно північного заходу і південного сходу) Двір захищали круті схили, що мають природний ухил від 30° до 45.

Найдоступнішим місцем на території Двору є його східний бік, де скельна «стіна» найнижча, а між скелями знаходиться природний розрив шириною в декілька метрів. Будівничим, що забудовували Камінь, достатньо було з південного та північного боків перегородити дерев'яними спорудами проміжок між скельними складками-«стінами», щоб отримати неприступну твердиню. Природна неприступність скельного комплексу, острівний характер найвищої частини — дитинця — Двору, були гарантом успішного вирішення фортифікаційних завдань. Окрім того, важливим економічним фактором було те, що дерев'яну забудову наземних споруд не треба було вести по всьому периметру Двору, тому що що функцію виконували скельні «стіни».

Незначні розміри природного майданчика —Двору (дитинця) заставили будівничих розширювати його площу за рахунок винесення наземних зрубів на схили Каменя. Оборонні конструкції, побудовані на південному та північному схилах, зі зовнішнього боку були в два рази вищими за внутрішні, що значно підсилювало їх обороноздатність. Зруби наземних оборонних стін у вигляді пустотілих клітей були розташовані на своєрідному «фундамент»-кашицях. Цей тип конструкцій зафіксований не лише етнографічно, але й археологічно. Конструкції кашиць відрізняються від клітей та городень своєю міцністю, а також можливістю влаштування криволінійних профілів зовнішніх стін.

На відміну від городень, заповнених глиною чи піском, що сприяло швидкому загниванню вінців, кашиці заповнювалися камінням, яке не затримувало воду, а тому сприяло кращому зберіганню дерева.

Кашиці у забудові Тустані використовувалися з першого будівельного періоду, що підтверджено археологічними дослідженнями з трьох боків Двору і вказує на їх постійне використання протягом існування дерев'яної забудови. Підтвердженням цього є, крім вирубаних пазів на скелях, які відповідають розмірам кашиць, ще й збережені розвали заповнювача-каміння, яке в плані також відповідає конфігурації дерев'яних конструкцій.

Для спорудження клітей оборонних стін використовували колоди товщиною 0,32-0,42 м, для яких довбалися пази відповідних розмірів. За збереженими слідами реконструйовано висоту приміщення в 2,16 м, що дорівнює розмірам навскісного сажня, інші розміри пазів та врубів виражені в п'ядях, ліктях, сажнях.

Стеля або повал в приміщеннях були з колод і мали нахил до внутрішньої частини двору. Колоди зверху засипалися землею, на що вказує товщина даху, зафіксована в розмірах пазів. Засипання землею сприяло належній теплоізоляції і було протипожежним захистом. Зруби, розміщені на схилах у природних заглибленнях, використовувалися як житло.

На Верхньому майданчику, враховуючи його домінуюче положення над територією укріплення (висота 68 м над прилеглою долиною), у скельних стінах вирубані вертикальні пази для дерев'яної забудови. Міжскельний розрив між Малим Каменем та Малим Крилом було використано для влаштування воротного проїзду, на що вказують вертикальні пази, вирубані на скелях. Воротна вежа у вигляді зрубу розміром 5 х 3 м у нижній частині мала два тристінних зруби, що прилягали до скельних стін, утворюючи воротний проїзд. Нижня, широка частина (5 х 5 м) воротної вежі з боку Двору, завершувалася невеликим помостом, що використовувався для оборони проїзду, верхня завершувалася виносом бойової галереї, з якої було легко обстрілювати підступи до воріт.

Біля підніжжя північно-західної оборонної стіни було вирубано в скелі цистерну глибиною 14 м. У її заповненні віднайдено численні фрагменти кераміки, з яких значна частина ліпної і датується IX — першою пол. X ст.. Серед знахідок значна кількість шкіри, фрагментів дерев'яних конструкцій забудови фортеці, які за дендрохронологічним методом датування використовувалися в забудові в ІХ-Х ст. (Датування та дендрохронологію виконав професор Лісотехнічного університету В.Г.Коліщук). З північно-східного боку укріплення між Великим Крилом та Малим Каменем житлово-оборонна забудова була збільшена у висоту. На перекритті товстими колодами нижніх клітей зводилися зруби верхніх приміщень (другого поверху).

У воротній вежі збільшено висоту забудови на один ярус (поверх), а тому бойовий майданчик галереї тепер був на рівні вершини Малого Каменя, що давало можливість організувати перехід оборонців до східного боку забудови. Для їх захисту від обстрілу на Малому Камені вдовбують частокіл з діаметром колод 0,27 м. Кліті оборонних стін північно-західного боку Тустані були перемішені по схилу на ширину 6,60 м, що давало змогу значно розширити територію фортеці. Нижня частина, розширена за рахунок побудови клітей на схилі височини, мала характер напівземлянки із закритою бойовою галереєю, що проходила над забудовою.

У Внутрішньому дворику печера-помешкання включена в структуру житлових приміщень, що тепер мають другий поверх. Із нижнього поверху на другий можна було піднятися по спеціальних сходах або по галереї-обходу із зовнішнього боку. Для переходу з території Двору на Верхній майданчик споруджують спеціальні сходові конструкції. Для захисту сторожі в непогоду на Верхньому майданчику видовбують ще одну житлову печеру. На другому будівельному періоді ця печера також була відкрита, на що вказує вирубана канавка довкола дверей, що призначалася для стоку дощової води.

На третьому будівельному періоді суттєві зміни в забудові Тустані стосуються, в першу чергу, воріт. Проїзд через ворота між Малим Каменем та Малим Крилом при раптових нападах противника залишався повністю відкритим. Отже, нові прийоми ведення бою викликали гостру необхідність захисту воріт. З цією метою було проведено реконструкцію ворітної вежі. Проїзд на територію фортеці був влаштований тепер на висоті 3 м, для чого до воріт було споруджено спеціальний поміст-пандус, на який лягав підйомний міст. Якщо нижня частина ворітної вежі за висотними габаритами залишається тією самою, якою була в попередніх будівельних періодах, то верхня, не змінюючи ширини, піднімається вгору. В'їзд на територію фортеці по дерев'яному помосту-пандусу захищався звідним мостом та значним виносом бойової галереї.

Цікавою фортифікаційною новинкою в забудові Тустані є наявність вхідної хвіртки, зафіксованої вперше в дерев'яних укріпленнях. Конструкція хвіртки — вузький коридор довжиною 3 м, захищений при вході та виході окремими дверима. Як показали дослідження, до хвіртки вели дерев'яні сходи, конструкції яких були врубані в скельну основу.

У структурі оборонних наземних дерев'яних стін Тустані вперше зафіксовано будівельний прийом, що в кам'яному зодчестві має назву «талус». Криволінійні пази, вирубані для оборонних стін в скельній породі, вказують на існування «талуса» в дерев'яних укріпленнях княжого періоду і пристосованого для рикошетування снарядів, які Падають зверху, що вражало ворога на підступах до фортеці. Завдяки відсутності збережених наземних оборонних дерев'яних стін ІХ-ХІІІ ст. в Європі лей фортифікаційний прийом зафіксований лише в системі оборони Тустані.

Реконструкція забудови на третьому будівельному періоді охоплює територію Верхнього майданчика. На західних і східних скельних стінах північної частини укріплення було вирубано два паралельних вертикальних пази для дерев'яних стін. Поява подвійних стін на північному боці забудови зумовлена кліматичними умовами: на висоті 68 м над рівнем долини тонка стіна з північного боку не могла утримувати тепла в приміщенні. З південного боку Верхнього майданчика видовбали вертикальні пази для дерев'яного зрубу, що унеможливило підступи до забудови на майданчику по щілині. У цьому приміщенні дві стіни були штучними, а дві інші — скельні «стіни».

Біля підніжжя Каменю з західного боку в скелі були вирубані криниця (діаметром близько 2 м, глибиною 30 м), а у верхній частині криниці, в скельній основі, — спеціальна шахта для подачі води до Двору (висота 20 м) для заповнення цистерни, а також на Верхній майданчик. Нові вимоги захисту оборонного комплексу в зв'язку з урізноманітненням тактики наступу та штурму змушували гарнізон систематично змінювати характер фортифікації.

На четвертому будівельному періоді змін зазнала насамперед надбрамна башта. Зберігаючи колишню висоту проїзду, вона розширюється в напрямку до Двору. За рахунок винесення внутрішньої стіни вежі в бік Двору її розміри розширюються до 5 м, утворюючи зруб розміром 5 х 5 м. В інтер'єрі такої вежі був розмішений механізм підйому моста. Використовуючи всі найменші площини скель для забудови її максимально ускладнюють і пристосовують до реального захисту. Так, на вершині Окремого Каменя з'являється зруб вежі, що має бойову галерею з виносом, призначення якої — захищати підступи до підошви північно-західної оборонної стіни. Для цього вздовж периметра вершини скелі врубують пази, що служили основою для обв'язки несних конструкцій зрубу вежі. Вона сполучалась галереєю із забудовою у «Внутрішньому дворику».

З боку Двору та першої галереї споруджують кліть зі сходами, призначену для піднімання воїнів на Верхній майданчик. У верхній частині сходової клітки, в напрямку до входу на Верхній майданчик, споруджують похилу площадку зі сходами, що підтримувалися вертикальними стовпами, основа яких була впущена у відповідні заглиблення в скелі.

У південно-східній частині Верхнього майданчика з'являється ще одна бойова площадка-вежа, яка була аналогічною до вежі на Окремому Камені і призначена для захисту південної стіни укріплення. Із західного боку Каменя, де на третьому будівельному етапі з'являється лише дерев'яний майданчик з галереєю для обстрілу, відбуваються зміни, що були викликані загальною реконструкцією фортеці. Цей майданчик перебудовують в башту, а в її внутрішній частині, між скельними стінами, будують цистерну з тесаних піщаникових блоків. Її діаметр 0,82 м і початкова висота 4 м (рівень підлоги верхньої частини башти). Блоки викладалися акуратно на вапняному розчині зі значними домішками випаленої подрібненої глини та деревного вугілля. Шви між блоками з внутрішнього боку цистерни ретельно затирались. Над приміщенням, де була цистерна, спорудили додатковий зруб, де двома природними стінами були скелі. Цей зруб призначався для сполучення нижнього приміщення з Верхнім майданчиком, що сприяло вільному доступу воїнів на нижню галерею для оборони.

На четвертому будівельному періоді появляються додаткові оборонні споруди для посилення захисту фортеці. Зі східного боку Тустань захищали три ряди оборонних ровів з валами, на яких був частокіл або наземні стіни. З південного боку було дві лінії оборони, з яких друга у вигляді наземних зрубів мала висоту 13 м. Крім наземних дерев'яних оборонних стін, валів та ровів, шо становили єдину систему захисту, для ускладнення підступів до фортеці використовувались води гірського потоку, перегороджені земляною греблею. Таким чином, з південного боку перед укріпленнями утворювалося велике водне плесо, що унеможливлювало підступ до фортеці з цього боку. Захист водою широко використовувався в укріпленнях Галича, Луцька, Звенигорода, Бубнища та інших міст.

Найбільш суттєві зміни в системі оборони Тустані відбулися на п'ятому будівельному періоді. Зміни торкнулися основної наземної забудови, розміщеної по периметру Двору. Ці зміни стосувались в першу чергу воріт. Проїзд на рівні висоти Двору давав значні переваги. У цьому місці віддаль між скельними «стінами» в найвужчій частині становила 5,3 м. При такій ширині проїзд воріт міг бути збільшений до 3 м, а у висоту сягав 4 м. На п'ятому будівельному періоді роль воріт і надалі виконує звідний міст як основний засіб закривання прорізу проїзду. Для повного закриття ворітного прорізу звідний міст мав довжину, що дорівнювала висоті проїзду — тобто 4 м. Завдяки збільшенню висоти проїжджої частини усі верхні приміщення збільшуються вгору.

У південно-східній та північно-захілній частинах Двору зрубні оборонні стіни добудовуються і досягають максимальної висоти 15,27 м або дорівнюють 10-ти сажням. Зовнішній бік дерев'яних стін був обмазаний глиною товщиною до 0,20 м, на що вказують матеріали археологічних досліджень. Такий спосіб захисту стін гарантував оборонному комплексу належний протипожежний стан.

Приміщення, розташовані з внутрішнього боку Двору, були поєднані з приміщеннями оборонних наземних стін і становили одне ціле.

Стіни фортеці завершувалися бойовими галереями, які на різних будівельних періодах за конструктивними особливостями були:

а) стовпово-дощатими;

б) зрубними і відкритими у верхній частині (ранні будівельні періоди) і закритими, з невеликими прорізами-бійницями, які становили єдине ціле з площиною оборонної стіни, крім того, були виносними заборолами.

Вирубані на скелях сліди дають можливість відтворити в первісному вигляді розміри заборол. Вони будувалися безопорними, розміщеними безпосередньо на краю помосту галереї і мали ширину виносу від 0,55 м до 0,80 м. Крім безопорних, нам відомі заборола, що мали опорні конструкції. В п'яти вивчених варіантах з опорними конструкціями балки-носії заборол мали розміри від 0,35 до 0,50 м, а їх винос сягав від 0,66 до 1 м.

Значні зміни відбулися у забудові «Внутрішнього дворика», де на п'ятому будівельному періоді споруджують п'ятиповерховий житловий комплекс зрубної конструкції. Оскільки найнижча частина забудови не могла бути використана під житло через невеликі розміри міжскельного простору, тут був влаштований хід, по якому можна було потрапити на галерею. Ця галерея призначалася для подачі води з колодязя, видовбаного біля скельної основи «Внутрішнього дворика».

Перший поверх житлового комплексу мав висоту 3,7 м і використовувався для господарських потреб. До цієї забудови входила і штучна печера, яка існувала з першого будівельного періоду. Її скельні стіни і склепіньчаста стеля були отиньковані.

На другому поверсі, що мав висоту 4 м, знаходилося ряд приміщень, невеликих за своїми розмірами, до яких можна було зайти лише по галереї з боку Двору. Зі зовнішнього, західного боку забудови «Внутрішнього дворика», проходила бойова галерея, яка була виносною, що сприяло кращому прострілу підступів до укріплень при штурмі їх ворогом. Висота галереї від основи бою до підошви скелі дорівнювала 21-22 м. Другий поверх мав невеликі приміщення, переділки яких вказують на існування над ними споруди зі значною корисною площею, що підтверджується слідами на скелях. Її площа могла бути до 90 м кв., а за призначеннями найбільше надавалося для гридниці. Висота третього поверху дорівнювала 3,7 м, але на четвертому поверсі вона дорівнювала 3,65 м, його ширина була розділена надвоє, утворивши на східному боці забудови приміщення шириною лише 2,15 м.

Вздовж західного боку забудови проходила обхідна галерея, призначена для сполучення між окремими приміщеннями. Зі західного боку Каменя, в житловій забудові «Внутрішнього дворика», була додаткова сходова клітка, що давало можливість вільно переміщатися оборонцям до третього та четвертого поверхів. П'ятий поверх закінчувався на рівні Верхнього майданчика, але мав висоту лише 3,5 м і ширину 2,15 м. З північно-східного боку вздовж житлових приміщень була розбудована галерея з перекриттям, дах якої одночасно захищав високу стіну зрубу від атмосферних опадів. Завершувала забудову «Внутрішнього дворика» галерея, яка з'єднувала Верхній майданчик з вежею на Окремому Камені.

Краї площини Окремого Каменя штучно розширюють за рахунок виносу несних конструкцій, які були заглиблені Краї площини Окремого Каменя штучно розширюють за рахунок виносу несних конструкцій, які були заглиблені по периметру скелі в спеціальні пази глибиною 0,7 м і шириною 0,32 м. Колоди поперечного перерізу також було продовжено за межі скельної площини, а тому мусили вони витримувати значне навантаження, що було вирішено за рахунок влаштування підкосів. Уже на каркасі дерев'яної обв'язки був розміщений зруб вежі.

На Верхньому майданчику до двох існуючих поверхів добудовують третій, від якого залишилися вертикальні пази, врубки для балок підлоги, а також сліди висоти поверху та даху, що вирубані на східній скельній «стіні». Аналіз забудови Верхнього майданчика показує, що на південно-східному його гребені існувала дозорна вежа, призначена для спостереження за долиною Уричанки, яка протікає до р. Стрий, де проходив торговий шлях.

Археологічні матеріали — фрагменти керамічних посудин повсякденного вжитку, будівельний та столярний інструмент, предмети спорядження вершника і коня, бронзова булава першої половини XIII ст., наконечники стріл лука і самостріла (арбалета), дерев'яні конструкції із забудови фортеці, що були вийняті із цистерни та криниці в процесі археологічних досліджень, система мір, виражена в п'ядях, ліктях, сажнях — весь комплекс знахідок вказує на те, що фортеця проіснувала в дереві з ІХ до XIII . В другій половині XIII ст. вона була побудована в камені.

Підставою для таких висновків є архітектурно-археологічні дослідження кам'яної стіни, побудованої в другій половині ХІІІ.

Вивчення комплексу археологічних матеріалів вказує на постійне проживання гарнізону без сімей. Культурний шар, наявний за межами основної фортечної забудови, який датується ХІІ-ХІІІ ст., вказує на існування допоміжних господарських споруд на обширній території, яка була обведена оборонними лініями. Наявність інших оборонних споруд княжого періоду в Карпатах, поряд з Тустанню, вказує на обширне заселення цієї території в часи Київської Русі, Галицького та Галицько-Волинського князівства.

На основі аналізу всіх доступних джерел в поєднанні із загальними даними політичної та економічної історії Давньої України можна стверджувати:

Тустань була прикордонним фалом, центром Тустанської волості, яка контролювала Ужоцький перевал, Руський путь та Ворітський (Верецький) і Скотарський перевали. Ворітський перевал до середини XIII ст. був ключовим пунктом європейського трансконтинентального, так званого «шовкового» шляху Португалія — Китай. Як показали пізніші дослідження, Тустань дуже рано була включена у міжнародні торгові зв'язки як контрольний пункт до Карпатських перевалів. Підтвердженням широких міжнародних контактів є знахідки в околицях Тустані (Урича) арабських монет-дирхемів, які датуються ІХ-ХІ ст. Окрім цього, град був головним (в цьому регіоні Карпат) прикордонним та митним центром між Галицько-Волинським князівством та Угорщиною, а після окупації першого польськими феодалами — між польським королівством та Угорщиною.

Тустань виступає як великий транзитний пункт торгівлі, в першу чергу сіллю та худобою. Причому її найбільший розвиток слід пов'язувати з видобутком та вивозом у Європу солі з недалеких Дрогобича, Солі, Коломиї, Долини тощо. Функція Тустані (а пізніше Урича) як митної комори протривала найдовше аж до XVI ст. З промисловою розробкою покладів солі в Європі відпадає потреба вивозити її з Прикарпаття, що негативно вплинуло на подальший економічний розвиток та процвітання Тустані як контрольного та митного пункту.

Без сумніву, великою була військово-стратегічна функція Тустані контролювати, а при необхідності перекривати доступ до найближчих шляхів з Угорщини. Особливо активно діяв центр, коли столиця князівства знаходилася в Галичі. Про важливість цього пункту говорить той факт, що Тустань жодного разу не була взята монголами (монголо-татарськими ордами): ні в 1240-1242, ні в 50-х роках XIII ст. Надалі, з переміщенням столиці князівства в Холм, а згодом у Перемишль та Львів, починається поступовий занепад граду. До цього спричинилась і зміна політичної ситуації в Європі, зокрема повна стабілізація відносин між Польщею і Угорщиною, а також зміни у військовій тактиці і техніці. З переміщенням головних шляхів сполучення через Карпати особливо інтенсивно почали діяти інші перевали — Лупківський та Дукельський. Рідкісна можливість відтворення дерев'яної забудови у первісному вигляді, включаючи окремі елементи забудови (одвірки, вікна), профіль дахів та його покриття (крокви, гонт, лемех, драниці), унікальність оборонного комплексу, побудованого на скелях, що не має аналогій в архітектурі Європи, дає підставу ставити питання про натурну реконструкцію пам'ятки.

Визнання цінності забудови Тустані прийшло не зразу. Науковці та спеціалісти фортицікації та архітектури не могли повірити, що це взагалі можливо в той час, коли археологи знаходять в землі дерев'яні споруди висотою не більше 2-2,5 м. Першим, хто побачив у фортеці Тустань виняткове явище, був П. О. Раппопорт. Ще 20.11.1978 р. він написав: «Велике історичне значення пам'ятки, надзвичайна яскравість її обрису і можливість створення достатньо документованої реконструкції дають змогу мені рекомендувати прийняти рішення про відбудову дерев'яної фортеці Тустань в натурі». Доктор мистецтвознавства, невтомний дослідник української культури Г. Н. Логвин в 1979 р. дасть таку оцінку Тустані: «Дослідженнями, проведеними на високому науково-методичному рівні, доведено, що замок в Тустані за своєю планово-просторовою структурою і розташуванням є винятковим і унікальним явищем в архітектурі взагалі. Реконструкція замку стане унікальним за своєю точністю випадком в рестравраційній практиці взагалі, коли буде детально відтворено винятковий за оригінальністю й красою оборонний ансамбль в усій його фізичній реальності».

Питання дослідження залишків фортеці Тустань розглядалось 28 серпня 1980 р. на засіданні Президії правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Проте кардинальні зміни в дослідженні Тустані відбулися лише після того, як питання вивчення і перспектива використання пам'ятки були розглянуті на засіданні Президії Академії наук України в березні 1982 р. У постанові Президії АН України було зазначено: «Вивчення решток фортеці Тустань є вагомим внеском у дослідження проблем історії і культури Давньої Русі... У процесі досліджень розроблено методику відновлення просторової структури дерев'яних оборонних і житлових споруд фортеці та здійснено однозначну реконструкцію пам'ятки (автор М.Ф.Рожко)». В цій постанові було поставлено питання про «організацію заповідника зі скельними групами Камінь, Острий Камінь та Мала Скеля...»

Постановою Бюро Президії АН України №173 від 18 березня 1983 р. було виділено спеціальне фінансування для довготривалого дослідження фортеці Тустань та інших пам'яток з наскельною забудовою. Проте питання створення історико-культурного заповідника знову було відкладено на невизначений термін (тодішня Львівська обласна Рада — голова М.Кирей — не змогла знайти навіть 2000 крб. для відкриття замовлення на виготовлення проектної документації по створенню історико-культурного заповідника, яка, до речі, мала виготовлятися на громадських засадах).

У 1984 р. Інститут суспільних наук АН України для надання наукової консультації запросив відомих вчених із Ленінграда. Відвідавши пам'ятку наскельного будівництва Тустань, зав. сектором слав'янофінської археології Ленінградського Відділення Інституту археології АН СРСР, докт. іст. наук А.М.Кірпічніков в офіційному відгуку зазначив: «Дослідження давньоруської фортеці Тустань, здійснене на високому методичному рівні експедицією Вашого інституту під керівництвом М.Ф.Рожка, привели до відкриття невідомого раніше у слов'янському світі нового виду середньовічної скельної фортифікації. Залишки фортеці Тустань знаходяться в стані прогресуючого руйнування. А тому зараз необхідно своєчасно здійснити натурне відтворення оборонних споруд Тустанської фортеці, що мало би не лише наукове й виховно-патріотичне, але й політичне значення. Зволікання із створенням заповідника може призвести до знищення унікальної архітектурної пам'ятки...».

Після довгих років безуспішних спроб та надій перелом наступив у 1993 р. Комісія з питань культури та духовного відродження Верховної Ради України, за підписом її голови Леся Танюка, направила Кабінету Міністрів України своє рішення: «Враховуючи виняткову історичну цінність залишків наскельного княжого міста-фортеці Тустань, аналогії якої нема в Європі, Комісія з питань культури та духовного відродження підтримує пропозиції Академії наук України, Міністерства культури, Львівської державної адміністрації про необхідність створення історико-культурного заповідника «Тустань» біля села Урич Сколівського району Львівської області. Вважаємо, що створення заповідника сприятиме справі збереження, дослідження, а в майбутньому і реконструкції в натурі унікального наскельного оборонного комплексу, що підніматиме престиж України і сприятиме розвитку вітчизняного та іноземного туризму».

Лише після всіх погоджень врешті в жовтні 1994 р. Кабінет Міністрів України ухвалив:

«Прийняти пропозицію Львівської обласної Ради народних депутатів про оголошення пам'яток ІХ-ХІІІ століть — Наскельного оборонного комплексу містпа-фортеці Тустань біля с. Урич Сколівського району Львівської області державним історико-культурним заповідником «Тустань». Методичне керівництво роботою, пов'язаною з охороною, науковими дослідженнями, реставрацією і використанням пам'яток історії, археології та природи, що є на території заповідника, покласти на Міністерство культури, Державний комітет у справах містобудування і архітектури, Міністерство охорони навколишнього природного середовища».

Верховна Рада України в 1992 р. оголосила всю територію України зоною екологічного лиха, підкресливши тим першочергову необхідність екологічного оздоровлення країни. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України у Скороченому викладі Національної доповіді серед екологічних проблем, що вимагають негайного запровадження системи ефективних першочергових заходів щодо поліпшення стану довкілля, звертає увагу на ряд регіонів, серед яких Карпатський стоїть на третьому місці. Займаючи лише близько 4% території, Українські Карпати містять третину лісових запасів України. Лісистість території становить 53,5 відсотка, що є однією з найвищих в Україні. Тут зростає 2110 видів квіткових рослин або 50 відсотків фітофонду держави. Структурні зміни в економіці Карпатського регіону мають передбачати підвищення рекреаційного значення Українських Карпат для населення країн Центральної та Східної Європи, зменшення техногенного навантаження від екологізації промисловості. Виняткове значення тут матиме широка співпраця усіх країн Карпатського регіону.

Карпатські історичні ландшафти — специфічний вид пам'яток природи, історії та культури, які комплексно входять до складу природних ресурсів України. Саме до таких пам'яток відноситься історичний ландшафт в околицях теперішнього села Урич, що став основою новоствореного історико-культурного заповідника «Тустань».

Серед інших історико-культурних ландшафтів Карпат він вирізняється:

1. Високоестетичними пам'ятками природи — скельними утвореннями, що зберегли на собі самобутні рисунки давніх пращурів, культові знаки культури фракійського гальштату (II—X тис. до н.е.), слідами укріплень слов'янських градів (ІХ-Х ст.) додержавного хорватського утворення та часів Київської Русі (Х-ХІ ст.). Тут добре збереглися на скелях сліди дерев'яної забудови оборонних споруд Галицького та Галицько-Волинського князівства (ХІІ-ХІV).
2. Низький рівень антропогенізації. В добре збережене природне середовище місцевого ландшафту входять компоненти історично цінного агроландшафту. Сюди входять забудова села Урич, що зберігає в собі історичну об'ємно-просторову та планувальну структуру традиційного села та архаїчну структуру індивідуального землеробства.
3. Близькість великих туристичних та лікувальних центрів (Дрогобич, Східниця, Трускавець, Славськ тощо), наявність підґрунтя для налагодження широких зовнішніх зв'язків з іншими містами регіону та культурно-рекреаційними центрами.

Природне середовище Урицького ландшафту характеризується постійною динамічністю біологічних процесів і перебуває у стані стабільного розвитку. Складний рельєф, високий відсоток залісненості, значна кількість гірських потоків — це особливі риси даного ландшафту. Лісовий фонд перебуває у стані оптимальних екологічних умов, але зазнає часткового нищення внаслідок нафтодобувних робіт та активних агресивних дій неорганізованих туристів. Антропогенне середовище характеризується неоднорідним складом антропогенних компонентів та складових ландшафту.

З одного боку — це культурно-ландшафні комплекси, що поєднують природні складники та позитивну діяльність людини. Як наслідок, в ландшафті утворилися стійкі матеріальні структури, які не руйнують природної основи, а доповнюють і збагачують її.

З другого боку — це агресивний вплив діяльності людини, що приводить до утворення дисонуючих елементів ландшафту, активного його забруднення, а часом і повного нищення природної основи. Агресивний вплив антропогенного фактора в ландшафті проявився як наслідок діяльності нафтодобувної промисловості, а також масового відвідування неорганізованих («диких») туристів.

Неорганізований туризм змінює ландшафт, але свій вплив здійснює поступово і стабільно. Це проявляється в розкладанні вогнищ, вирубуванні дерев та кущів, засміченні території та нищенні трав'яного покриву.

Загальна характеристика сучасного стану Урицького ландшафту дає підставу вважати, що він знаходиться на межі переходу від природного до урбанізованого середовища. Екологічна ситуація та культурно-ландшафні комплекси ще не в критичному стані, але є реальна загроза поступового їх знищення. Тому необхідно провести цілий ряд заходів, що мали б послужити для збереження цінних історико-культурних ландшафних комплексів. Це можливе за умови оптимізації господарської та рекреаційної діяльності людини. Виходячи з історичного аналізу, аналізу сучасного стану та розподілу психолого-естетичного потенціалу ландшафту, пропонуємо таке зонування на території Урицького ландшафту, до якого входить територія історико-культурного заповідника «Тустань»:

1. Зона історико-культурного заповідника «Тустань» загальною площею 464 га.
2. Охоронна зона історичною агроландшафту площею 345 га.
3. Охоронна буферна зона площею 843 га.
4. Охоронна заповідно-рекреаційна зона (зона історичного парку) пл. 246 га.

Заповідна територія формується з історично складених архітектурно-ландшафтних об'єктів та сугубо природного середовища. До історично сформованих архітектурно-ландшафтних об'єктів відносяться:

1. комплекс скельної групи Камінь зі слідами наскельної дерев'яної забудови, центральна частина оборонного комплексу міста-фортеці Тустань, Острий Камінь, Мала Скеля, Жолоб та комплекс скель, що територіально прилягають до хребта Воронового;
2. пам'ятки історії, архітектури та археології;
3. системи оборони (багаторядні рови та вали) наскель-ного комплексу Тустань;
4. дамба ставу з інженерними спорудами укріплення дамби та берегів в урочищі «Стави».

Метою створення й діяльності Заповідника «Тустань» є:

1. всебічне вивчення і введення в науковий обіг унікальної пам'ятки наскельного будівництва оборонного комплексу міста-фортеці Тустань;
2. реконструкція та реставрація в натурі наскельного оборонного комплексу міста-фортеці Тустань;
3. виявлення, вивчення і збереження об'єктів Карпатської лінії оборони та пов'язаних з ними пам'яток історії і культури;
4. використання підсумків досліджень для створення історико-культурного рекреаційного середовиша Українських Карпат, розвитку туризму, в тому числі й міжнародного.

У межах історично сформованого найстарішого центру села Урич пропонується створення музею народної архітектури і побуту «Бойківщина». Територія лише частково буде входити до складу заповідника і стане перехідною ланкою від історичного агроландшафту до основного, найголовнішого об'єкта заповідника — оборонного наскельного комплексу. Для збереження давнього краєобразу бойківського села Урич пропонується етнографічно цінні садиби законсервувати, а частину з них реставрувати у первісному вигляді, надавши їм таким чином музейно-експозиційних функцій. Малоцінні в етнографічному плані садиби слід об'єднати в зони регульованої забудови. Нове будівництво в цих зонах може проводитися лише при дотриманні конкретних вимог до його архітектурного вигляду, певних обмежень у поверховості, конструктивному вирішенні та обмеженні застосування таких дисонуючих з місцевими традиціями будівельних матеріалів, як бетон, цегла. Таким чином, можна частково село використовувати як музей, не порушуючи його функціонального призначення, менш цінну частину забудови (після необхідної реконструкції) використовувати для туристичних потреб.

Одним із найскладніших завдань новоствореного заповідника — натурна відбудова наскельного дерев'яного оборонного комплексу міста-фортеці Тустань XIII ст. Сліди, збережені на скелях, дають можливість науково реконструювати забудову фортеці з достовірністю до 90 відсотків, їхня цінність в тому, що вони сприяють найточнішому та найдетальнішому відтворенню загального вигляду пам'ятки, відкинувши необгрунтовані гіпотези або домисли. Ця пам'ятка має надзвичайно складний комплекс характерних рис та особливостей зі загальнокультурним значенням (асоціативні та прямі зв'язки з життям епохи, явищами її культури, мистецтва, вираженого в різних формах), структурно-технологічних (матеріали та розчини для кладки, форма та деталі конструкцій), художньо-декоративних, планувальних, просторових і національних. Все це разом дає змогу найточніше показати велич будівничого генія, надзвичайно високу майстерність та місце культурної спадщини на фоні інших культур. При певному натурному відтворенні пам'ятки отримуємо саму фортецю як музей, а не музей у фортеці, хоч це не вирішує всіх питань пристосування пам'ятки.

Створюючи ідею відтворення історичного образу оборонного комплексу Тустані (архітектурного силуету, загального об'єму фортеці, об'ємно-просторових структур, продиктованих слідами на скелях), ми переосмислюємо його внутрішній простір, пристосовуючи його під експозиційну функцію. Складність рельєфу, домінуюче положення скель не дають змоги відвідувачам повністю наблизитись до фортеці, а тому перед ним формується автентичний образ фортеці, який лише можна сприйняти з певної віддалі, не розглядаючи деталей. Проходячи першу та другу лінії оборони, відвідувач поступово вживається в образ старовинної архітектури і може її краще зрозуміти. Лише попавши на територію фортеці, відвідувач остаточно переноситься в інше замкнуте камерне середовище, де архітектурний образ певного будівельного періоду оборонного комплексу доповнюється збереженими слідами на скелях. На час перебування на території двору відвідувач візуально ізольований від навколишнього середовища, а тому легко вживається в запропоновану епоху (XIII ст.), яка доповнюється внутрішніми інтер'єрами та належним обладнанням.

Музейна функція реконструйованої фортеці може бути умовно поділена на такі основні типи експозиції:

1. експозиційність оборонного комплексу Тустані, яка формується природними скелями, силуетом забудови, складником якої є бойові галереї, вежі, в'їзні ворота тощо;
2. експозиція слідів наскельної забудови;
3. експозиція археологічного матеріалу, який доповнює історію фортеці Тустань, розкриває його соціальну структуру, матеріальну культуру (кераміка, шкіра, дерево, зброя);
4. історія дерев'яної архітектури, будівельної техніки та конструкцій;
5. експозиція гіпотетичних інтер'єрів житлових та оборонних споруд Тустані ХІІІ ст.

Очевидно, що короткий перелік майбутніх експозицій не претендує на завершеність. Проте слід зауважити, що вони мають бути пов'язані однією ідеєю в один або декілька маршрутів, які навіть окремо мають бути цільними експозиціями. Це обумовлюється специфікою сприйняття відвідувачами історично складеного об'ємно-просторового вирішення архітектури фортеці Тустань. Проте навіть ідеальне вирішення питань консервації та реставрації пам'ятки не може вважатися закінченим без широкої сітки рекреаційних об'єктів, які мусять взяти на себе весь тягар обслуговування майбутніх відвідувачів з широким діапазоном запитів.

За свідченням археологів, заселення Сколівшини почалось в сиву давнину. Розгалужені і сталі поселення виникли в княжі часи. Більшість відомостей, безперечно, дійшли до наших днів у пізніших згадках.

Найдавніша звістка з тих далеких часів збереглася лише про Синьовидне. В Іпатіївському літописі зазначено, що у 1240 р. князь Данило, повертаючись з Угрів (Угорщини), заночував у монастирі, а, прокинувшись ранком, побачив силу-силенну біженців, що втікали від «безбожних татар».

Трохи більше звісток про сколівські поселення збереглось з ХІV-ХV століть. Крім Синьовидного, документи тієї пори називають 10 населених пунктів: Крушельниия (1395), Гореве (Орів), Либохора, Підгородці, Рожанка, Сколе, Славське, Тухля (1397), Корчин (1446) і Опорець (1490)4.

Активне заселення Сколівщини спостерігається у XVI столітті. У цей час тут виникло 29 сіл: Верхнє Синьовидне, Верхнє Сколе, Гребенів, Жупани (1515), Коростів (1518), Плав'є (1523), Завадка, Комарники (Орява), Козьова (1538), Тишівниця (1540), Урич (1549), Тухолька (1552), Головецько, Гребенів, Сможе (1553), Довжки, Климець (1556), Побук (1559), Росохач (1561), Задільське, Мита (1567), Тернівка (1570), Волосянка (Полянка), Хітар (1572), Криве, Кам'янка, Труханів (1578), Лавочне (1591) і Орявчик (1592).

Майже вдвоє знизились темпи колонізації сколівського краю у XVII столітті. Тоді на землях Сколівщини заснувалось одне місто і 16 сіл, а саме: Нагірне (1624), Кальне, Погар, Риків (1602), Тисовець (1618), Хашоване (1629), м. Сколе (1660), Грабовець (1681), Верхнє Сможе, Верхня Рожанка, Вижлів, Межиброди, Сопіт, Сухий Потік, Ялинкувате і Ямельниця (1692).

У ХVIII-ХІХ ст., коли процес колонізації Сколівшини наближався до завершення, заселення йшло дуже повільно і до початку XX ст. повністю припинилось. У ті часи виникло одинадцять населених пунктів: м. Сможе (1760), села Аннаберг, Феліцієнталь (Долинівка, 1835), Карлсдорф (1854), Нойтухолька (Нова Тухолька, 1863), Карлсгутте (1870), Корчин Шляхетський, Крушельниця Шляхетська (1880), Дубина, Зимівки, Решітки (1900).

Аналіз розселення Сколівшини показує, шо найдавніші села краю з'являлися на берегах головних рік — Опору та Стрию. Так, на Опорі розкинулись Опорець, Сколе, Славське, Тухля, а на Стрию — Корчин, Крушельниця, Синьовидне, Підгородці.

Зі заселенням долин Опору і Стрию місцеві жителі почали освоювати побічні річки. На найкращих землях їх приток — Головчанки, Кам'янистої, Климчанки, Сморжанки, Сопота, Тишівниці, Труханова, Ялинкуватої та інших появлялися перші села. Вони здебільшого отримували свої назви від річок. Ось, наприклад, від Головчанки пішла назва села Головецько, від Кам'янистої — с. Кам'янка, від Климчанки — с. Климець, від Сморжанки — с. Сможе, від Сопота — с. Сопіт, від Тишівниці — с. Тишівниця, від Труханова — с. Труханів, від Ялинкуватої — с. Ялинкувате і т.д..

Отже, більшість назв населених пунктів Сколівшини — гідронімного походження.

Дальша поява сіл ставала трудною справою. Придатних для обробітку вільних земель практично не було. У горах залишились тільки гірші пустки, але й вони були незабаром заселені селянами. Усі старі села мали межі, позначені межовими знаками. Нові села могли з'явитися тільки на території старих, як висілки. Потім вони ставали самостійними селами, відокремившись від своїх матірних поселень.

Тенденція виділення нових сіл зі старих на Сколівшині простежується з початку XVI до кінця XIX століть. Одними з перших у сколівських краях від своїх осередків відокремились Верхнє Синьовидне і Верхнє Сколе, які виникли на ґрунтах сіл Синьовидне і Сколе близько 1515 року. Нові поселення заснувались у верхній частині своїх матірних сіл, звідси й пішла їхня назва Верхнє Синьовидне і Верхнє Сколе. Старі ж отримали нові найменування — Нижнє Синьовидне й Нижнє Сколе.

Потім зі села Плав'є виділилося с. Тухолька, зі села Половецького — Риків, з Хітару — Кальне, з Волосянки — Ялинковате, з Олірця — Лавочне та з села Орявчика — Погар.

На фунтах старих сіл в ХVІІ-ХІХ ст. виросли містечка Сколе і Сможе, сільські поселення Верхнє Сможе, Верхня Рожанка, Дубина, Зимівки і Решітки та німецькі колонії Аннаберг, Карлсдорф, Нова Тухолька і Феліцієнталь.

У книзі «Міста Перемишльської і Саноцької земель другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.» (Перемишль-Ряшів, 1993. — С. 19) Є. Мотилевич твердить, що перша спроба заснувати містечко в сколівських горах зроблена Владиславом Заславським у 40-х роках XVII століття. Він поблизу замку у с. Тухлі на землях висілка — нововиниклого поселення Волі Тухольської — заклав містечко Слободу. Локація виявилась невдалою через віддалене розміщення від головних доріг. Почались пошуки інших — більш сприятливих місць. Придатною була місцевість села Сколе, котре розташувалось на р. Опорі і при дорозі, що вела зі Львова на Закарпаття, а далі на Угорщину. Поява Сколього на теперішнім місці таїть в собі багато загадок. Поки що важко сказати, на землях якого Сколього, Верхнього чи Нижнього, виник нинішній райцентр. Відомо тільки те, що населений пункт у 1660 р. отримав міський статус. На перших порах Сколе було невелике містечко, яке носило назву Олександрія, на честь власника сколівських володінь — шляхтича Олександра Заславського. Однак ця назва не прижилась тому, що місцеві жителі продовжували за традицією називати містечко так, як колись село, з якого постало — Сколе. Поруч продовжувало існувати і однойменне село, але без додатку. В центрі нововиниклого містечка знаходився кам'яний замок. Посеред торгової площі височіла ратуша, яка використовувалась як торговий центр і склад товарів.

Перший перепис Олександрії, або Сколього, свідчить, що в 1692 р. воно було невеликим поселенням, в якому нараховувалось 56 хат з населенням 500 чол. Єврейське населення складало 27 родин, тобто менше половини всіх жителів містечка. Більшість з них — 16 сімей євреїв займалися торгівлею спиртними напоями.

Другим містечком, яке виділилось із матірного села, було Сможе, котре заснувалось на грунтах с. Нижнє Сможе, або Стара Сможа, про шо свідчать знайдені в інвентарі села за 1759 рік прізвища жителів: Олекса Гриців, Федір Ільків, Федір Кіник, Василь Кіників та ін., які в 1763 р. проживали в новозаснованому м. Сможе. Містечко Сможе нараховувало 45 родин і офіційно юридичний статус міського поселення отримало 24 жовтня 1760 року. В привілеї, даному шляхтичу Йозефу Марковському польським королем Августом III, зазначалось, що королівське (державне) містечко має магдебурське право. У ньому дозволялось двічі в рік проводити ярмарки по три дні: 15 липня і 7 жовтня, на яких подоляни продавали зерно. Так, в 1763 р. до Сможа з Чернелова (коло Збаража) «привезли на продаж 72 збаразькі міри збіжжя або на сморжанську міру —216 півмацьків». Крім цього, міщани отримали дозвіл об'єднуватись за фахом у цехи, а також засновувати братства. Привілеєм затверджувався герб новоутвореного міста — на блакитному фоні золотий хрест з зіркою над ним під початковими буквами Сможа.

Сможе, як свідчать документи, було малим і слаборозвинутим. Так, в 1787 р. у ньому мешкало 62 родини. Всі українські. В той час містечко мало ратушу, пекарню і корчму. Крім містечка Сможого на землях с. Нижнє Сможе виникло с. Верхнє Сможе та три німецькі колонії: Аннаберг, Карлсдорф і Феліцієнталь. Найбільш розвинена серед них — Карлсдорф. Колоністи в селі звели гуту і працювали на ній. Згодом при гуті виросло ціле робітниче поселення — присілок Карлсгутте.

Колоністи Аннаберга працювали на гірничому підприємстві в Климці, а також займались рільництвом і годівлею худоби і коней на продаж, яких збували на сморжанських ярмарках. Феліцієнтальські німці випускали на місцевій фабриці сірники. Деякі феліцієнтальці присвятили себе обробітку землі і догляду за свійськими тваринами.

У 1861 р. у с. Феліцієнталь збудовано і висвячено костел, в якому відправляли богослужіння римо-католицького обряду. До феліцієнтальської парафії, крім місцевих поселенців, належали аннабергці та карлсдорфці.

Німці всіх трьох колоній були освіченими людьми і дбали про те, щоб їхні діти ходили до рідної школи. Так, в Аннаберзі школу відкрили в 1858 р., в якій у 1867/68 навч. р. навчалося 35 дітей, в тому числі 20 хлопців і 15 дівчат. Звичайно, в багатьох українських селах школи відкрито раніше.

Інші молоді села: Верхня Рожанка виділилася зі с. Рожанки. Дубина — з с. Верхнього Синьовидного, Корчин Шляхетський з Корчина Рустикальського, Крушельниця Шляхетська з Крушельниці Рустикальної, Нова Тухолька — з с. Тухольки, а Решітки — з с. Тарнавки".

Архівні джерела, зокрема люстрашя Руського воєводства 1616 року, свідчать, що засновниками гірських сіл Сколівщини, як правило, були місцеві жителі. Так, Гриць Манкевич — потомок Онофрія Манкевича, засновника с.Побука, показав люстраторам фундацію (грамоту, шо підтверджує заснування села) Яна Габ'є з Тарнова, краківського каштеляна, та Миколи Сенявського, воєводи Руського воєводства, котра признавала за ним заснування нового поселення над річками Рудава і Тишівниця на волоськім праві. Привілей був виданий у Варшаві 13 червня 1578 року. Днем раніше цього ж року у Варшаві дано Андрію Волошиновичу зі с. Побук, засновнику Кам'янки, привілей, в якому вказується, шо йому виділяється два лани для попа і на церкву, котру має збудувати, а також повинен подбати, щоби в селі був млин для власних потреб і корчма. В цім привілеї і визначено перші повинності кам'яничан: кожний господар від свого двору зобов'язаний платити на користь стрийського замку по 10 злотих та два дні в рік працювати в засновника села. 5 червня 1578 р. Стефан Баторій подібний привілей дав засновнику с.Труханова — Тимкові Попові і його синам — Грицеві і Федору на князівство і попівство у цім селі, тобто земельні наділи під церкву і самим засновникам.

Активними заселювачами нововиниклих населених пунктів Сколівщини, крім місцевих мешканців, були переселенці з сусідніх районів, зокрема Самбірщини і Закарпаття. Так, на думку відомого дослідника краю Ф.Папее села Волосянка, Головецьке, Либохора, Орява і Комарники засновані вихідцями з одноіменних поселень Самбіршини. За переказами першими мешканцями с. Тисовець були переселенці з Закарпаття.

Крім українців, на Сколівшині осідали поляки, євреї і німці. Їх відсоток завжди був невисоким. Ось, наприклад, у 1785 р. у Вижлові було шість, Либохорі, Сморжі (Верхній і Нижній) — по 12, Завадці і м. Скольому — 240 латинян — римо-католиків.

За даними перепису 1900 р. у сколівському краю проживало 46029 чол., в тому числі 3386 римо-католиків (7,3 %), 37598 греко-католиків (81,3 %), 4811 іудеїв (10,9%) і 234 інших (0,5 %), втому числі у містах — 3615 (8,7 %) і в селах - 42414 (92,1 %) жителів.

Загальний економічний стан краю, татаро-турецькі набіги, стихійні лиха, епідемії й голод фактично зводили нанівець великий природний приріст населення і були основною причиною надзвичайно низьких темпів його загального росту. В силу названих обставин залюдненість сколівських поселень в ХVI-ХVІІІ ст. не могла бути високою. У своїй масі вони є малодвірними з невеликою кількістю мешканців. Так, в 1564 р. в селі Росохач нараховувалося вісім, Климці — 11, Рикові — 12, Завадці — 23, Сможі — 28 селянських господарств. Такими ж залюдненими були поселення сколівського краю і в першій чверті XVII ст. Ось, наприклад, в 1616 р. в Уричі налічувалося 9, Тишівниці — 17, Труханові — 19, Нагірному — 24, Нижньому Синьовидному — 26 дворів. Пізніший напад татар звів нанівець і цю малодвірну населеність сіл Сколівщини. Так, в люстрації Перемишльської землі 1629 р. зазначалося, що Сколівoина дуже потерпіла від татарського набігу. Багато сіл зруйновано, попалено, а деякі повторно відроджуються. Зокрема, у 1625 р. заново почало залюднюватись с. Завадка. Розореними й у руїнах значаться Кам'янка, Побук, Труханів, Урич та інші села. Як далі наголошує люстратор, в с. Побук від набігу татарської орди не залишилось не тільки хати, але й жодного вулика бджіл.

Наприкінці XVII ст. сколівські терени були досить заселеними, якщо врахувати несприятливі демографічні фактори тих буремних часів. Ось наприклад, у 1692 р. у Верхньому Сможі нараховувалося 22, Задільському — 24, Нижній Рожанці — 25, Коростові — 26, Завадці, Ялинкуватому — по 27, Рикові, Росохачу, Оряві — по 30, Тернавці — 33, Кальному — 25, Великій Рожанці — 38, Жупанах — 40, Ямельниці — 42, Миті — 48 і Труханові — 50 домогосподарів. Правда, деякі села Сколівщини залишались малодвірними: Криве — дві, Тисовець — чотири, Сопіт — дев'ять, Довжки — десять. Нижнє Сможе, Сухий Потік — по 12, Головецько — 17, Межиброди — 18, Кам'янка — 19, Вижлів, Підгородці, Хашоване — по 20 хат.

Одночасно було ряд сіл, які налічували понад 50 номерів: у Побуці — 51, Козьові — 52, Тухольці — 53, Уричі — 54, Лавочному — 60, Опорці — 71, Орявчику — 80, Волосянці — 90, Крушельниці — 91, Плав'єму — 100, Нижньому Синьовидному — 104, Верхньому Синьовидному — 144 і Нагірному — 177. Отже, у 1692 р. найменшим селом було Криве, а найбільшим — Нагірне.

Варто зазначити, що на цей час залюдненість Сколівщини могла б бути значно вищою, якби сколівські селяни не втікали зі своїх обійсть. Ймовірно, в 1692 р. Зі сколівського краю почався відтік населення, адже люстратори відмічають в кожному селі запустілі двори. Так, напр., в Ямельниці був один, Задільському — два, Кальному, Росохачі — по три, Довжках, Опірці і Тисівці — по чотири, Завадці, Митій — по п'ять, Коростові, Рикові — по шість, Задільську, Уричі — по дев'ять, Хашовані — десять, Тернавці. Тухлі, Тухольці, Ялинкуватому — по 11, Орявчику, Погарі, Славському — по 13, Оряві — 14, Лавочному — 15. Великій Рожанці — 16, Опірці — 27 і Підгородцях — 47 порожніх двори. Таким чином, тоді зі Сколівщини втекло щонайменше 273 селянських родин.

Ймовірно, що сколівчани осідали в Галицькій землі, яка дуже потерпіла від набігу ординців у 1692 році. Зі Снятиншини, Городенківщини, Тлумаччини і Галицького староства в неволю турки і татари забрали сотні людей, а їхні села попалили. Так, на Тлумаччині у с. Вільшаниці «ворог коронний все попалив, не зоставив навіть кола».

Масові втечі селян зі Перемишльської землі, втому числі і Сколівщини, спостерігаються в першій чверті XVIII ст., очевидно, в Галицьку землю і на Поділля, яке звільнилося в 1699 р. від турецького іга. Багато сіл краю обезлюдніло, заросло бур'янами. На Вишенському сеймі 26 червня 1714 р. констатувалося: «Хлопство (селянство. — Л.С.) відходить за кордон. Багато з них осідають на Поділлю, а звідти переселяються до Волохів (Буковини і Молдавії). Вони після себе залишають пустуючі села, які нагадують дощенту зруйновану і знищену Трою». В силу названих обставин поселення Сколівщини у першій половині XVIII ст. є малолюдними. Так, в інвентарі Сколівської волості (1748) зазначається, що в Тисовці мешкало вісім, Грабівці — 10, Погарі, Хащовані — по 17, Гребенові — 20, Нижній Рожанці, Рикові — по 25, Коростові — 28, Верхній Рожанці — 31, Опірці, Ялинкуватому — по 34, Либохорі — 35, Лавочному і Тухольці — по 37, Тернавці — 40, Оряві — 49, Кальному — 45, Тухлі — 53, Хітарі — 56, Козьовій — 68, Орявчику — 74, Славському — 84, Головецькому — 89, Волосянці — 95, Плав'єму — 105 і селі Скольому — 108 сімей. Матеріали інвентаря Сколівської волості також інформують про співвідношення статевої структури молоді, їх аналіз показує, що в загальній чисельності неодружених юнаків було більше, ніж дівчат. Окрім Хащовані, ця диспропорція спостерігається у кожному селі волості. Ось наприклад, у Великій Рожанці вона складала 32 і 10, Волосянці — 116 і 67, Головецькому — 89 і 73, Грабівці — 8 і 7, Кальному — 49 і 30, Козьовій — 68 і 66, Лавочному — 32 і 18, Либохорі — 33 і 28, Нижній Рожанці — 34 і 24, Оряві — 49 і 19, Орявчику — 67 і 46, Погарі — 12 і 9, Плав'єму — 108 і 107, Рикові — 25 і 17, Славському — 54 і 36, Скольому — 120 і 107, Хащовані — 14 і 17 та Ялинкуватому — 45 парубків та 21 незаміжня дівчина.

На краще картина розселення змінилася тільки в останній чверті XVIII ст., коли Сколівщина ввійшла до складу Австро-Угорщини. Так, за переписом 1786 р. у Тисівцях було 54, Грабівцях — 128, Гребенові — 142, Рикові — 198, Хащовані — 207, Климцях — 219, Нижній (Малій) Рожанці — 250, Коростові — 279, Вижлові — 290, Погарі — 297, Жупанах — 302, Сможому — 315, Кальному — 342, Либохорі — 349, Ялинкуватому — 352, Оряві — 371, Тернавиці — 374, Опірці — 406, Тухлі — 415, Верхній (Великій) Рожанці — 433, Козевій — 459, Лавочному — 507, Хітарі — 529, Тухольці — 543, Орявчику — 619, Головецькому — 679, с. Скольому — 714, Славському — 739, м. Скольому — 836, Волосянці — 908 і Плав'єму — 1002 чол. Отже, у цих 32 населених пунктах Сколівщини проживало 13256 мешканців.

В кінці сторіччя демографічна ситуація дуже мало змінилась на краще. Зокрема, у 1800 р. в Тисівці проживало 92, Грабівці — 120, Гребенові — 154, Побуці — 165, Рикові — 200, Хащовані — 208, Погарі — 282, Вижлові — 291, Жупанах— 333, Кальному — 340, Коростові — 350, Сопоті — 370, Тернавці — 400, Либохорі — 411, Ялинкуватому — 416, Оряві — 422, Опірці — 457, Козьовій — 514, Ямельниці — 515, Лавочному — 527, Уричі — 535, Хітарі — 578, Тухлі — 620, Орявчику — 622, Труханові — 661, Корчині — 676, Головецьку — 724, Славську — 810, Волосянці — 886, Плав'єму — 986, Нагірному — 1076, Верхньому Синьовидному з Межибродами — 1407 і Скольому — 1739 жителів.

У 1857 р. залюдненість поселень Сколівщини виглядала так, у Вижлові — 72, Тисівці — 84, Сухому Потоці — 142, Хащовані — 196, Гребенові, Рикові — по 209, Грабівцях — 213, Митій, Опірці — по 225, Ямельниці — 226, Тернавці — 239, Кривому — 272, Довжках — 308, Климці — 368, Погарі — 402, Побуці, Ялинкуватому — по 419, Тухольці — 429, Росохачі — 444, Оряві — 453, Сопоті — 457, Коростові — 460, Волосянці — 489, Уричі — 513, Лавочному — 530, Задільському — 538, Завадці — 570, Хітарі — 607, Головецькому, Козьовій — по 653, Труханові — 676, Сможі з Феліцієнталем — 681, Жупанах — 735, Орявчику — 770, Тухлі — 780, Кальному — 784, Скольому — 918, Великій і Малій Рожанці — 1047, Нагірному — 1068, Плав'єму — 1075, Либохорі — 1098, Славському — 1124, Крушельниці — 1142, Підгірних — 1266, Верхньому і Нижньому Синьовидному — 1349 і м. Скольому — 1935, Корчині — 4223 чол. В усіх населених пунктах краю жило 31695 мешканців. Помітно зросла чисельність населення Сколівщини у другій половині XIX ст., зокрема у 1900 р. в Новій Тухольці мешкало — 31, Карлсгутте — 48, Дубині — 50, Решітці — 64, Верхній Сможі— 129, містечку Сможому— 170, Тисівці — 179, Аннаберзі — 189, Межибродах — 196, Карлсдорфі — 242, Грабівці — 255, Хашовані — 331, Тишівниці — 334, Феліцієнталі — 339, Корчині Шляхетському — 423, Рикові — 361, Гребенові — 500, Кальному — 525, Нижньому Сможі — 573, Ялинковатому — 596, Побуці — 602, Коростові — 615, Погарі — 621, Климці — 640, Сопоті — 648, Тернавці — 660, Нижній Рожанці — 665, Крушельниці Шляхетській — 668, Крушельниці Рустикальній — 749, Вижлові — 754, Либохорі — 812, Оряві, Труханові — по 815, Ямельниці — 844, Тухольці — 872, Верхній Рожанці — 893, Головецькому — 939, Уричі — 953, Жупанах — 958, Орявчику — 979, Козьовій - 981, Опірці - 982, Хітарі - 984, Корчині Рустикальному, Лавочному — по 1076, Нижньому Синьовидному — 1189, Тухлі — 1304, Волосянці — 1332, Плав'єму — 1546, Славському — 1657, Підгородцях— 1875, с. Скольому — 2061, Верхньому Синьовидному — 3199 і м. Скольому — 3445 осіб40. У 1900 р. порівняно з 1857 р. кількість жителів зросла на 12049 чол. (27,5 %). З 43744 чол. у сільській місцевості проживало 40129 (91,7 %), а міській — 3615 (8,3 %) чол..

Таким чином, можна зробити висновки, шо заселення Сколівщини почалось дуже давно, ще в скіфські часи. Найдавніший плацдарм розселення людей склався на берегах рік Опору і Стрию, потім колонізація пішла вглиб гір Сколівського краю. Пік появи нових сіл припадає на XVI століття. Повністю заселення Сколівщини припинилось наприкінці XIX століття. В усі часи на території краю переважною більшістю населення були українці.

Відцентровані економічні та політичні фактори привели до роздріблення України-Руси. Вже в кінці XI ст. наш регіон відокремився від Києва, а з 1114 р. наша територія йменується Галицьким князівством. У 1119 р. князь Роман об'єднав Володимиро-Волинське князівство з Галицьким в єдине Галицько-Волинське князівство. Незабаром до складу Галицько-Волинського князівства ввійшли майже всі українські землі.

Після княжої доби київського періоду України-Руси (860-1240 рр.) Галицько-Волинське князівство продовжило ще на 100 років (1240-1349 рр.) життя України-Руси. З XII ст. жителів нашого краю називали галицькими русичами. Чому русичами — зрозуміло: їх корінь ще сформувався у племінних об'єднаннях русичів-дулібів і білих хорватів. Чому галичани — зрозуміло, що від Галича — центру князівства. А яка семантика топоніма «Галич»? Найбільш ймовірно є та, що топонім «Галич» походить від грецького слова «гальс», що означає «сіль». Та й справді, давньоруські літописи, дуже багаті на писемні розсипи, свідки того, що наш край був «соледобувним», що Галицька земля постачала сіллю всю руську землю. І не тільки її. По руській путі, що простягався вздовж Дністра, Стрия і Опору, везли сіль у Західну Європу. Тому «руську путь» називали «соляним шляхом».

В одному вже з пізніших документів говориться, що з навколишніх сіл Борислава зі солеварень люди возять сіль і оплачують мито в Уричі, під городищем Тустань, що біля Східниці. Солеварні промисли сприяли будівництву доброї дороги (гостинцю), яку ще і по сьогодні в околицях с. Підгородці називають княжим гостинцем, по якім рухались каравани купців. Обсяги видобутку солі були значними. І коли в XI ст. князь Святополк не пустив купців з Галича, то вся Наддніпрянська Україна-Русь залишилась без солі.

На руському шляху ще в IX ст. виникло місто Тустань — фортеця, оборонний, пограничний і митний пункт. Наявність 4000 пазів і врубів на природних каменях с. Урича дали можливість досліднику Михайлу Рожку здійснити графічну реконструкцію замку, доказати, що фортеця зазнала п'ять будівельних періодів.

Графічна реконструкція фортеці вражає не тільки своєю екзотикою, але і довершеністю. Величавий вигляд 5-ти поверхової забудови з оборонними стінами 15-ти метрової висоти, що розмістилось, як гірський беркут, на пагорбі висотою 51 метр, свідчить, що фортеця була блискучою сторінкою не тільки вітчизняного, але і світового зодчества. Вершиною в тустанському зодчестві був останній будівельний період, коли разом з дерев'яними оборонними стінами поєднувалась і кам'яна кладка стін зі застосуванням знаменитого скріплюючого розчину «цем'янки», що складався з вапна, дерев'яного вугілля та випаленої до червоного кольору і подрібленої глини. Навколо фортеці було побудовано три лінії оборони з ровами. Гідними подиву є довбані в камені цистерни для зберігання води. Запаси води в цих цистернах могли забезпечити Тустанський гарнізон з 50 чоловік на довготривалий час — 250 днів. Дно цистерни укладалось хвоєю, потім засипалось річковим піском. Дубильні властивості хвої сприяли довгостроковому зберіганню споживчої властивості води.

Між оборонними фортецями на західному пограниччі Русі були налагоджені візуальні зв'язки, які в екстремальних умовах діяли безвідмовно. Це «сигнальні вогні» зі стрийського пониззя, що передавались на Розгірче, звідси в синеволодське городище, далі до Чорної Вежі в Підгородцях, звідки «видуни-дозорці» бачили в Тустані. Тривожний сигнал приводив в дію мудру систему оборонних укріплень Тустані.
За сигнальними димовишами били погостові клепала.
— Йдуть ординці!

І красиві ставні уноти пішо і кінно спішили на погостові площі. Звідси чільні десятські чи сотські спішили з воями до тустанського воєводи.
Попелили ординці землю нашу. А Тустань не змогли ні взяти, ні спалити.

Не вдалося татарам зруйнувати Тустань і в час Бурун-даєвого погрому 1261 р., коли він дав ультиматум Данилу Галицькому зруйнувати усі фортеці. Серед зруйнованих літописних фортець Тустань в їх числі не значиться. Перед дитинцем-богатирем були безсилі і татарська кіннота, і «грецький вогонь», і стінобитні і каменометальні машини.

Тустанські вої громили на бранному полі ворогів — татар, угрів, поляків, німців, не впускаючи їх на отчий поріг. Тустанські ратники, разом з усіма галичанами, доконали німецьких рицарів під Дорогичином (1238 р.), угрів і поляків під Ярославлем (1245 р.). І в цьому ратному подвигу — одна з підвалин славної історії Галицько-Волинської держави, могутність і велич якої визнав папа Іннокентій IV, приславши Данилові королівську корону.

Фортеця мала житлово-оборонний характер. Тут жили «вої». Вони і охороняли пограниччя, й супроводжували купців, гарантуючи їм повну безпеку на руськім шляху. В Тустанській окрузі (нині територія села Підгородець) жили ремісники — гвоздярі, ковалі, стельмахи, столяри, боднарі, кравці, чинбарі, гончарі, римарі.

XIII ст. Орда Батия вторглася в Галицько-Волинське князівство. У цей критичний момент Данило Галицький розумів, що відсіч орді може бути успішною за умови створення антиординської коаліції. З цією метою князь здійснює візит угорському королю Белі IV. Для зміцнення союзу між князівством і Угорщиною Данило пропонує одружити сина Льва на Констанції — дочці короля.

Момент повернення Данила з Угорщини в Літописі зафіксовано так: «Лъто 6748... ехал Данило князь ко королеви Оугры. Хотя имети с ней любовь сватьства. И не бы любовь межи йми и воротися... И приьха в Синеволодьско во монастирь святия Богородица. Наутріа вьставь й вида множество бьжащи от безбожньї татарь и воротися назад в Оугры не може бо пройти Роуское земли. За не бо малобь с нимь дроужины. И остави сна своего Оугрях».

12 квітня 1241 р. Бела IV був розгромлений Батием. Аж тепер, коли весняна смарагдова зелень просторої долини Моги була полита кров'ю 60 000 угорських юнаків, король зрозумів, якою помилкою була відмова від поріднення з Руссю. Незабаром угорські фарі привозять чарівну Констанцію в Львів. Констанція стає руською княжною, дружиною Льва, а Бела IV — союзником галицько-волинського князя.

Драматична і трагічна історія тодішньої України призвела до роз'єднання Галичини і Наддніпрянщини. А це два крила єдиної землі. Роз'єднані землі, залишені без взаємопідтримки, дали той фатальний наслідок, що українська територія опинилась в руках займанців.

Ослаблена і знекровлена ординцями Галицько-Волинська земля впала під експансіоністським тиском королівської Польщі. Це був 1349 рік.
На теренах нашого краю в ХІІ-ХШ ст. розвивалась матеріальна і духовна культура. Архітектура, будівельна справа досягнули високого рівня. Неперевершеною на той час стояла наука фортифікації та прокладання доріг. Розвивалися різноманітні ремесла в Тустанському посаді. Ремісники посаду виробляли спорядження для воїв, різні знаряддя праці і предмети домашнього вжитку. Розвивалося і ювелірне ремесло: знайдено майстерню, де виготовляли бронзові хрести-енколпіони (призначалися для носіння святих молей). У Синевидньому в монастирі святої Богородиці, очевидно, писалися літописи, ікони, монахи займалися лічництвом та навчанням дітей.

Галичина в складі Польщі не дозволила себе полонізувати. Вона, мов квітка ломикамінь, не дала себе задушити. Заквітчалась Галичина синьо-жовтою фаною, пронесла її через поклоніння і віки, щоб відродити Україну. 15 липня 1410 року галичани взяли участь у Грюнвальдській битві. Ймовірно, що в розгромі німецьких рицарів були і вої з Тустані. В цій битві наші предки йшли в бій з голубою фаною, на тлі якої — жовтий лев на фоні скелі. Припускають, що зображена скеля могла бути імпровізацією скелі з Тустаті. Все це дає підставу думати, що галичани були родоначальними в народженні національного символу України — синьо-жовтого прапора.

Матеріал взятий із книги «Сколівщина»
Інститут народознавства НАН України, 1996 р.
https://skole.com.ua

На Сколевщине в эпоху бронзы проживали фракийские племена. Хотя в конце I тыс. до н.э. они исчезли, растворившись в славянском этносе, однако иногда они оставили после себя следы в названиях рек, гор, населенных пунктов. Предполагают, что гидроним «Стрый» (река) вобрал в себя морфему - «стр» от племени бастарнов, Карпаты получили название от племен «карпидов» («карпов»), наши Бескиды - от племени «Бесс», а название Сколе от - племени сколотов (которых в отечественной истории называют скифами).

С началом новой эры утверждается славянская история. Восточных славян в это время называли антами, «росами», «русичами», которые сконсолидировались в одно государство - Русь.

Термин «Русь» имеет также автохтонное происхождение, и встречаем гидронимы и топонимы с корнем «рус», или «рус» и в нашем крае: Роставка, Росоха, Ростичний, Росишка, Росохач, Русявка. Это свидетельствует о том, что этнос славян-русинов простирался из Приднепровья до Карпат и наш регион входил в обширный этнорайон славян-русичей.

Среди славян-русичей в VII-IX вв. было сформировано 14 племенных объединений. На территории современных западных областей Украины локализировано русское племя дулебов, которое, по свидетельству летописей, жило в междуречье Буга и Днестра. Дулебы - села на Стрыйщине и Жидачивщине - дают основу утверждать, что дулибское племенное объединение охватывало и территорию Сколевского района.

В VI в. со Средней Азии на Дунай началось переселение кочевников-аваров (их русичи называли обрами), которые, по свидетельству летописца, «примучиша дулъбы, сущая Словъны». Дулибское племенное объединение оказало сопротивление обрам-агрессорам: дулибское объединение стекло кровью, но и обры не смогли утвердить свое господство в нашем крае. Летописец пишет: «... И помроша вси, и не остася ни единъ Обьринъ. И есть притьча в Руси и до сего дне: погибаша аки Обръ; их же нъсть колена ни наслъдька ». Дулебы влились в Волыни и под их именем вошли в состав Украины-Руси.

В отличие от обрел, в 898 г. нашем краем мирно и цивилизованно проходят венгры. Об этом Лаврентий-летописец записал: «Угры ... Пришедший огъ востока и устремишася пояса горн великая яже прозвашася горы угорские». Лаврентий пишет, что территория между Днестром и Кавкасийскимы горами - это неотъемлемая русская земля. Наши Карпаты в то время летописец называет то Венгерскими, то Кавкасийскимы горами. Он не путает Кавкасийски горы с Кавказскими! Летописец-Нестор называет наши горы еще Ясско.

Заметим, что впервые наши горы Карпатами вспоминает 18 веков назад, во II в. н.э., древнегреческий ученый Клавдий Птолемей под названием «Каргиатес орос», что означает «Скалистая гора». В славянских названиях топоним «Карпаты» начал входить в лексический оборот только в XVI в.

Впоследствии на месте племенного объединения дулебов на территории Прикарпатья, Карпат и Закарпатья сформировалось племенное объединение славян-русичей - белых хорватов. Несколько родовых общин этого объединения проживало на территории нашего края. Интересна этимология этнонима «белые хорваты». Лингвисты этноним «хорваты» связывают с топонимом «Карпаты». Другие считают этот этноним ираноязычного происхождения, означает «западный страж», то есть белые хорваты - это люди, жившие на западе и были стражами земли нашей.

Дальнейшая история белых хорватов связана с эпохой правления Владимира Великого. Князь во внутренней политике максимальное внимание обращал на сплочение огромного государства, на консолидацию земель. Племенная верхушка белых хорватов проводила политику сепаратизма. Поэтому Владимир вел с белыми хорватами трехлетнюю войну (992-995), о которой лаконично записал Нестор-летописец: «Идет (Владимир) на Хорваты ...». Трехлетняя война укротила сепаратизм знати, русичи-хорваты вошли в состав Украины-Руси.

Все летописцы датируют нашу землю под 1015 годом. В Святополка - сына князя Владимира Великого, как пишет летописец, зарождается ужасное намерение: «Яко избью всю братью свою, и приму власть русьскую единой». Святополк убивает братьев Бориса и Глеба, дальше намерен убить и брата Святослава - мощного претендента на киевский престол. В борьбе со Святополком Святослав ищет союзников у чешского князя, откуда происходила его мама - княжна Малфреда, и у венгерского князя Иштвана, на дочери которого Святослав был женат. А потому Святослав направляется на запад.

В теснине гор, возле с. Гребенова, Святополк навязывает бой Святославу. Об этих событиях в летописи записано так: «В лето 6523. Святополкъ же сь Оканьный и злый уби Святослава, послал ко горъ Угорьстъй, бъжащю ему въ Угры».

По народному преданию в этой округе была убита и Парашка - дочь князя Святослава.
Отсюда вторая версия названия г. Сколе: место, где были исколоты (убиты) князь Святослав, его дружинники и дочь. А самая высокая вершина Сколивского района называется Парашка.

Материал взят из книги «Сколевщина»
Институт народоведения НАН Украины, 1996 г.
https://skole.com.ua

На территории Сколевского района, в частности на окраинах сел Подгородец, Ямельницы и Крушельницы изобретено каменные топоры - шлифованные, ромбовидной формы и кремневый нож. Кроме того, в с. Подгородцы (поле «Горы») исследователем Николаем Бандривским обнаружено и исследовано первоначальное поселение эпохи неолита, состоявшее из хозяйственной постройки, небольшой стоянки-жилья принадлежало уже не родовой общине, а семьи. Жилье по своей структуре полуземляночное, дом заключен каменными плитами. В жилище обнаружены обломки черепков, следы костра и пережженной глины. Все это дает основание утверждать, что в эпоху неолита, то есть более 5000 лет назад, здесь жил человек, который вел хозяйственную жизнь, производя и используя каменные орудия труда.

Умного человека интересовала не только материальная сфера жизни. Ему присуща была и духовная сфера деятельности. Зафиксированы около 300 петроглифов (наскальных рисунков) на скалах в с. Урыч, солярные знаки, парсуны подтверждают, что в умного человека на территории нашего края была тяга к духовному, сверхъестественному, желание общаться с ним, просить у него благополучия для рода, семьи. Петроглифы, разные по содержанию, форме и стилю исполнения, свидетельствуют, что над ними работали несколько поколений художников. Петроглифы в форме лунок, дискосферичних кругов - это солярные (солнечные) знаки бронзовой эпохи и они имеют непосредственное отношение к культу солнца. Можно считать, что по солярные знаки, так и большой петроглиф-персона (изображение человеческого лица) были в эпоху бронзы святыней и вероятно предшествовали славянскому богу Сварогу или Даждьбогу. Интересен петроглиф антропоморфного изображения (изображение человека) в форме танцора с поднятым вверх серпом в руках. В этом антропоморфном петроглифе изображено жреца, пожалуй, который выполняет обрядовый танец в честь бога плодородия, урожайного лета - будущего славянского бога Купалы.
Урыцкие петроглифы - свидетельство того, что в данном регионе функционировало первое святилище для общения человека с его Творцом.

В с. Сопит археолог Лариса Крушельницкая в 1972 г. исследовала телозжигательный могильник из 150 погребальными урнами. В урнах - остатки пепла, измельченные пережженные человеческие кости, бронзовые браслеты. Рядом с урнами - большая каменная площадка. Это место кремации умерших. Бронзовый молоток был средством измельчения останков костей покойников после их кремации.

В 1988 г. исследователь Николай Бандривский в с. Подгородцы (поле «Горы») обнаружил и исследовал древнее поселение, состоявшее из хозяйственной постройки, небольшой стоянки - жилья, которое принадлежало уже не родовой общине, а семьи. Жилье по своей структуре полуземляночное, дом заключен каменными плитами. В жилище обнаружены обломки черепков, следы костра и пережженной глины.
Можно считать, что и Урыцкое святилище, и сопитский могильник, более-менее синхронны, относящиеся к эпохе бронзы и аналогичные по этногенезисом - есть фракийскими, скифскими, а святилище, возможно, еще и протословьянским и раннеславянским.

Материал взят из книги «Сколевщина»
Институт народоведения НАН Украины, 1996 г.
https://skole.com.ua